Сесілія обмірковувала останні слова Аріеля і врешті сказала:
– А може, вони б не захотіли, аби їх створили лише на одну коротку мить життя. А той, хто не існує, не знає, що він утратив.
Аріель промовчав. Несподівано він стрімко злетів догори і довго приглядався до будинку:
– Уже третя година. Нам слід поквапитись, доки вони не прокинулися.
Сесілія щодуху рушила вниз лижнею. Обіч неї пурхотів Аріель. Густі дерева не були завадою, бо Сесілія трималася лижні, а Аріель просто проходив крізь стовбури, ніби крізь стовпи туману. Ось, нарешті, вони видряпалися на останній пагорб до стодоли.
Аріель ухопив Сесілію за капюшон куртки:
– Ми не встигаємо обійти будинок й увійти з головного входу.
– Не встигнемо?
Та Аріель уже не зволікав часу на відповідь. Він міцно схопив її за куртку і підняв високо в повітря. Наступної миті вони пройшли крізь вікно й опинилися посеред Сесілиної кімнати. Шибка була ціла, Сесілія також. На ногах вона усе ще мала лижі, з яких почала капотіти на підлогу вода.
– Що вони скажуть, як ти думаєш? – прошепотіла мала, присоромлено показуючи на свої лижі та воду на підлозі.
– Я приберу, – запевнив ангел Аріель.
Сесілія миттю скинула з себе лижі і одяг, одягнула нічну сорочку і сховалася під ковдру. Вона бачила, як ангел із шаленою швидкістю поскладав її одяг і поклав назад у шафу, лижі і палиці притулив до стіни, а тоді кілька разів дмухнув на лижі та на підлогу, і вся вода зникла. Не залишилося жодного сліду, який би вказував на Сесілину мандрівку під місячним сяйвом.
– Класно! – вигукнула Сесілія і заснула.
8
Коли дівчинка розплющила очі, на стільці біля ліжка сидів тато.
– Котра година? – спитала вона.
– Сьома.
– Ти давно уже тут сидиш?
– Лише кілька годин…
Щойно зараз вона згадала про нічну прогулянку. Сесілія озирнулася по кімнаті. Жодного сліду. А може, це було не нинішньої ночі. Можливо, багато днів тому, просто вона добре не пригадує.
Дівчинка чулася слабшою, ніж будь-коли. Може, через прогулянку з Аріелем?
– Я не дуже добре себе почуваю, – сказала вона.
Тато взяв її за руку:
– Так воно і є.
– Який сьогодні день?
Тато глянув на годинник:
– 22 січня.
– Минув уже майже місяць від Різдва.
Тато кивнув:
– Зараз прийде мама з уколом.
– "3 уколом…"
– Так, вона у ванні.
– Як мені погано.
Тато стиснув доньчину долоньку.
– Я знаю, – тільки й мовив він.
Сесілія спробувала звести на нього погляд:
– Коли я виросту, буду вивчати астрономію.
– Це… так захопливо.
– Хтось мусить урешті-решт про все довідатися.
– Що ти маєш на увазі?
– Це я хвора, тату…
– Ти…
– …а ви ніяк не можете узгодитися з часом. Я маю на увазі, що мусить хтось довідатися, якими є усі речі. Не можна так жити далі.
– Наука завжди на крок відстає від істини…
– Ти віриш у ангелів?
– Чому тебе це цікавить?
– А в Бога віриш?
Тато кивнув:
– Ти, гадаю, також віриш?
– Не знаю… От не був би він лишень таким… Уявляєш, він порозсаджував ангелів майже по всіх астероїдах? За бажанням, вони могли б там розкошувати цілу вічність. Їм не треба стригти нігтів або чистити зуби. Деякі ангели сидять собі на величезних кометах, котрі зі шаленою швидкістю мчать навколо Сонця. Вони поглядають униз на Землю, їм неймовірно цікаво, як це бути людиною з плоті та крові…
– Ти, певно, фантазуєш.
– …тоді як всемогутній Господь сидить собі, зручно вмостившись, і видуває нас, наче мильні бульбашки. Тільки, аби похизуватися перед ангелами на небі.
– Цього він, переконаний, не робить.
– Звідки така певність?
– Нам усього не збагнути, Сесіліє.
– Це я вже чула раніше… Ми розуміємо тільки те або інше. Усе бачимо лише в дзеркалі, в загадці…
– Так, мудрі слова.
Сесілія сумовито глянула на тата. Запала довга мовчанка. Їй хотілося сказати ще щось, але вона не була певна, чи здужає говорити. Якби тато міг вибирати слова з її голови, тоді не було б потреби відкривати рот.
– Пригадуєш нашу подорож на Кріт? – запитала вона.
Тато присилував себе усміхнутися:
– Як би я міг її забути?
– Я маю на увазі саме переліт літаком.
Тато кивнув:
– У літаку нам подавали курча з картопляним салатом, а на зворотньому шляху – тюфтелі з паприковим соусом…
– Та не про їжу, тату, мова. Я кажу про інше… Я виглядала тоді з ілюмінатора і дивилася вниз, на землю.
Більше Сесілія нічого не сказала. А думала вона про те, що сиділа високо на небі і дивилася на земну кулю з містами і дорогами, горами і нивами. Повертаючись додому, вони спершу летіли понад хмарами. Їй здавалося, наче вона десь між небом і землею. Вони прибули до Норвегії пізно вночі. Підлітаючи до Ґардермуена, літак пірнув під хмари, схожі на різдвяну вату, і тоді враз перед очима з'явилася казкова країна з різнобарвними електричними вогнями.
– Коли ми приходимо на світ, то одержуємо у подарунок увесь світ, – мовила Сесілія.
Тато кивнув. Йому не подобалося, що вона так багато говорить.
– Але не тільки ми приходимо у світ. Можна сказати, що світ приходить до нас.
– Це майже те саме.
– Мені здається, наче я володію світом, тату.
Він узяв доню за другу руку:
– Певно, так воно і є.
– Не тільки цим будинком, а й Вороновим пагорбом… і рікою там, унизу… Я володію трішки рівниною Ласіті на Кріті… і цілим островом Санторіні. Мені видається, ніби я колись жила у старовинному замку на Кнососі. У моїй власності Сонце, Місяць та усі зорі на небі. Бо я усе це бачила.
Тато взяв дзвоника з нічного столика й задзвонив. Нащо він це зробив? Хіба й він хворий? Сесілія невгавала:
– Ніхто не в змозі відібрати це у мене. Це завжди залишатиметься моїм світом. Це буде мій світ на віки вічні.
Увійшла мама. Тато зірвався на ноги і кинувся геть з кімнати. Він так довго сидів біля неї, що йому, мабуть, дуже захотілося в туалет.
– Сесіліє?
Вона звела на маму погляд, мовчазний і докірливий.
– Сесіліє!
– Просто зроби укол, мамо. І не треба ні про що говорити.
Після уколу Сесілія, мабуть, знову заснула, бо, прокинувшись, побачила на стільці перед ліжком Аріеля. Почувала вона себе набагато бадьоріше, ніж коли біля неї були тато з мамою. Може, це залежало від перебування поруч ангела?
– Ти спала? – запитав він.
Сесілія підвелася й сіла на край ліжка, глянула у вікно і побачила, що надворі зовсім світло.