О. Юліян був собі грубенький, середнього росту чоловік, з видатним округленьким животиком, з пухкенькими о коротких пальцях випещеними руками, з товстеньким, румяним, чисто вибритим лицем. З під обойчика визирало густе волосся, котре надаремно силувалося закрити знатний підборідок. На голові пишалась густа чуприна, на котрій мимо віку сиві волоски почислив би на пальцях. Ще тепер видно було, що о. Юліян був колись гарним мущиною. Мимо уживання табаки носик його задержав свою давну форму і ніраз не розширився, як то мають звичай другі носи під напором напиханої табаки... О. Юліян заєдно усміхався; його лице сіяло безжурною погодою. Виглядав симпатично. Був заєдно чисто і після моди одягнений в гарний обойчик, насиляний з дрібних пацьорків, в оксамітну камізольку, з котрої стирчав знатний золотий стародавний годинник, в зеленковатий сурдут і в блискучі чоботи.
Пани жартували собі, що о. Юліян все ще в "при-тенсіях", нагадували йому колишнє. О. Юліян приймав ті жарти радо і усміхався солодко. То його усмішка, так засиділася на його лиці, що ніхто не міг собі о. Юліяна інакше й уявити, як лиш усміхненого. Але о. Юліян не все однаково усміхався: інакше усміхався він, коли був чого лихий, інакше, як хотів показати комусь своє співчуття, інакше, коли собі хотів з когось пожартувати, інакше знову, коли собі кого легковажив. О. Юліян умів свою усмішку модулювати після дуже великої скалі, умів засміятися диш-кантом, але потрафив і басом.
А однак священники-сусіди не терпіли його. У цілому деканаті його одного називали "поржондним" та "лизуновичем" і всюди його виминали. На собор-чиках, котрих він не минав, обговорювалися усі важ-ніщі справи доперва тоді, як бричка о. Юліяна від'їхала.
Звідки о. Юліян тут взявся, ніхто не знав. Щось говорили, що він за молоду, гуляв дуже з панами; що прийшов сюди з львівської дієцезії і так умів підлеститись шляхті в Чернилині Великій, що з поміж всіх кандидатів вона його вибрала, як найдостойні-шого на свого пароха.
Та і справді о. Юліян був майстром у поведенні зі шляхтою. На нікого не погнівався, кожному, хоч-би найгіршому, наговорив цілу купу чемностей а за те шляхта давалася йому лупити зі шкіри, не скривившись. Кожного шляхтича називав неінакше, як "шановним колятором добродзєйом", саджав на канапі, частував файкою, чаєм або чорною кавою і кожний почував себе на "плєбані'ї", як у себе в дома. Від часу до часу, особливо на празник, котрих чорни-линська церков святкувала аж три, о. Юліян приймав у собе "шанованих коляторів". При таких оказіях бувала й музика і за той час, як молодіж бавилася і вигукувала, о. Юліян стягав богатих шляхтичів до другого покою і тут з "шляхотними коляторами" заводив невеличку гру в карти, з котрої не один папірець опинився в його кишені. Коли сусіди ксьондзи польські звертали його увагу, що се річ для нього не відповідна, він відповідав: "Абож-то другі священники не грають із своїми коляторами в карти? Щож я тому винен, що у других буває колятор один, а у мене вісімсот..." Гру в карти розумів о. Юліян знаменито, хоч спочатку гри заєдно програвав до "ко-ляторів" і позволив з своєї "неумілости" навіть пожартувати своїм партнерам, то все таки при кінці, коли шляхта потягнула добре гараку з чаєм, умів відбитися, а тоді лупив безмилосердно "шановних ко-ляторів". Але при тім о. парох був такий солодкий, такий усміхнений, так богато наговорив ріжних веселих приказок, що годі було на нього гніватися за тих кілька програних папірців. Впрочім чорни-линська шляхта була заможна і так дуже о кілька ринських не стояла. Згодом гра в карти стала у Чор-нилиці славною на цілу околицю. Стали туди тягти охочі до карт властителі сусідніх фільварків і гра в карти йшла не лише на приходстві, але також по шляхотських домах. Туди заходив о. Юліян на карти і на скляночку з гараком і ніколи не трафлялося, щоби його труд йому не оплачувався... Але то була одинока слаба сторона о. Юліяна, бо впрочім був це чоловік неоцінений і якби сотворений на шляхетського пароха.
О. Юліян мав славу знаменитого бесідника і всюди своєю вимовою пописувався. Говорив "подзінь-кування" над гробами померших, тоасти на весіллях і поминках, що тут називаються комашнями. А у всіх його бесідах пробивалася стара традиція і чесноти шляхотські висказувані в різнородній формі, після потреби. Шляхотство, клейноди, привілеї шляхотські були у о. Юліяна найбільшими святощами і не злазили йому з язика. Але все те добре йому виплачувалось.
Прийде було до нього шляхтич по ділу.
— Шановного мого пана колятора покірний слуга! — витає його о. Юліян і, не даючи йому прийти до слова, саджає на капану.— Пан колятор добро-дзій позволить файку? — і знов не ждучи на призволення, пхає чоловікові файку до рота і власноручно підпалює.
— Я, прошу єгомостя, по ділу...
— Добре, добре, буде й на діло час... перше поговоримо собі трохи... Я так давно не видів шановного колятора, що мені аж навкучилось... Як там в дома? гаразд? Пані коляторка добродзійка, як мається? як діточки?
— Тож то й біда, прошу єгомостя, що моя жінка сієї ночі померла...
О. Юліян показував усмішку, що виражала велике співчуття а заразом здивовання, хоч о смерти шановної коляторки довідався вже рано від свойого дяка.
Проте зітхнув:
— Що за нещастя! Panie, Swiec nad jej dusza.! — проказав о. Юліян підносячи руки до неба враз із цибухом, котрого ніколи не випускав з рук, і завертав очима.— Така добра, така "зацна" і шляхотна пані й умерла... Га! всі ми смертельні... Дуже жалую, шановний панє коляторже! — і зараз о. Юліян притикав до очей свою велику пасмисту хустку.— Ну і щож тепер будете робити? ну, прошу, така "зацна" шляхтянка і умерла!..
— Та треба буде поховати,— каже шляхтич.
— Певно, що треба, і то ще й як поховати! Заслужила собі на то, ще й як заслужила!.. Шановний пан колятор певно прикаже з службою Божою...
— Най буде служба Божа...
— І парастас кожного дня...
— Тай парастас...
— А євангелій пять?
— А кілько то, прошу єгомостя, буде коштувати?
О. Юліян не відповідав зразу, лише ходив по кімнаті, то знижав голову то підносив, а все говорив до себе: