Коли вернулися до дому, Юзьо не втерпів, аби не похвалитися перед батьком, яку мав розмову з Простронським.
— Бравий з тебе шляхтич! — сказав утішений Михась,— добре ти сказав тому дурному нагайке-вичеві... Тепер бачу, що ти мій син...
І Михась справді був гордий за свою дитину. "Будуть з нього люди —говорив собі батько, чуже гніздо вже вивітрило... славаж Тобі Господи!
За Бичанського не говорив Юзьо батькові нічого. Михась все стояв по сороні пишневецького попа й був у нього в великих ласках, дарма, що шляхтич. До того причинялося либонь багато це, що Михась не був з Закуттям в контакті й далеко мешкав між самим хлопами.
Михась ідучи до Самбора на торг, брав з собою то одного, то другого сина, щоби набирали вправи, як з купцями поводитися. Нераз віз до міста десять фір зі збіжжям, гнав кілька штук рогатої худоби, возив годовані веприки, а сини мусіли пильно придивлятися, як торг йде.
— Не навчишся того один з другим,— говорив було Михась синам,— то тебе леда перекупка оци-ганить, в дурні пустить і працю змарнуєш...
Відтак став Михась висилати на торги Юзя самого.
Одного четверга (в Самборі відбуваються торги в четвер) побачив Юзьо купку молодих шляхтичів, як йшли попід руки, покурюючи цигара, й весело розмовляли. Юзьо пізнав зараз по одягу, що то шляхта, тільки не знав, з відкіля. Вони саме переходили коло Юзя, що стояв коло фіри.
— Ходи брацє, з нами! — каже один до Юзя.
— З відки ти, пане брацє? — питає другий.
— Яз Пишневець, Михасів Юзьо Тарасович.
— Браво! я також Тарасович... Ми всі шляхта з Чорнилини Великої. Ходи з нами!
Юзьо пішов.
Потягнули прямо під н-р. 2 до Іцка на вино. Сюди що четверга сходилася ходачкова шляхта з околишніх сіл, а в неділю самбірські передміщане Мазури.
Чорнилинська шляхта потягла до бічної кімнати відгородженої дошками, що сягали стелі. Не можна сказати, що це була кімната; вояо скорше виглядало на клітку. Тут було лиш одно вікно, а що в цілім шинку під н-ром 2 більше вікон не було, то воно засиляло своїм світлом цілу кімнату, і тому то деревляні стіни не сягали до стелі. В тій клітці стояло кілька столиків понакриваних циратою. Попід стіни стояли мальовані на зелено лавки.
Юзьо не був ще ніколи в такім шинку, то й придивлявся всему цікаво. Особливо заняли його образи, що висіли по стінах. Були тут дві звісні в тих часах групи: весілля і похорон мисливця, що йому всяка звірина робить параду, і сумна історія мексиканського цісаря Максиміліяна. Юзьо придивлявся тим образам, переходячи від одного до другого.
— Сідай з нами, панє брацє! що ти тому так придивляєшся?.. Гей! панє Іцку!
На порозі показався грубий присадкуватий з червоним лицем жид в довгім засмальцованім халаті.
— Що панове шляхта прикажуть?
— Вина! лиш доброго! знаєш? мушкателя... Нині гостимо нового товариша...
Жид вийшов, а Юзьо не видержав, щоби за ним не виглянути, бо до тепер не оглянув гаразд першої кімнати. Іцко узяв зараз з стіни недовгий патик з розколеним кінцем; в розколені була встромлена лоєва свічечка. Він засвітив свічечку і пішов до пивниці. Юзьо розглядався по коршмі далі. Коло кухні поралась патлата і варгата жидівка, а біля неї крутилося кількоро нехайних жидинят. При столі сиділо кількоро людей при вині. Між ними був один з закуттянських шляхтичів і пильно вдивлявся в Юзя. Юзеві стало соромно і сховався до клітки.
— Що тут робиш у місті? — питає один Юзя.
— Продавав трохи збіжа.
— Знаю я, яке то трохи... Твій тато богач на цілу околицю...
— Я Юзя трохи знаю,— обзивається один, що сидів у самім куті, де дві лавки сходяться.— Ще як до гімназії ходив, то був я раз на вакації в Пишнів-цях у Яся Тарасовича...
— То мій стрийний брат.
— От видите!
— То ви ходили до гімназиї? — спитав Юзьо, котрому слово "гімназія" дуже імпонувало.
— Ходив, ходив... шість кляс скінчив, а тепер за плугом ходжу.
— Хібаж не шкода було вам покидати школи?
— Чогож би шкода? мене тато не призначив на вченого... от так, щоби чогось навчився, а відтак до рілі...
— То дивно! — замітив Юзьо.
— Нічого дивного. У нас багато таких є. Батько має наприклад двох синів, то оба ходять до школи; тільки один піде далі, на попа, чи на урядника, а другий вертається до дому.
— Ну і так всьо робить, як і другі?
— Ще ліпше, як другі, бо щось уміє.
Юзьо не міг начудуватися, як можуть бути на світі такі люди, щоби мали і по шість кляс "лацін-ских", а відтак за плугом ходили...
— Варто би побачити, як ваше село виглядає,— сказав Юзьо.
— Не так дуже трудно побачити. Приїдь до нас!
За той час приніс Іцко кілька пляшок вина і розставив на столі. Стали частуватися.
Юзьо не хотів показатися гіршим від других і поставив своє вино. В слідуючу неділю обіцявся приїхати до Чорнилини. Він мав усе кілька реньских своїх, не потребував нікому виправдуватись, де подів гроші, і так ніхто не знав, з ким він гостився.
XIV.
Три милі від Пишневець лежить велике село Чорнилина Велика. Тут жила сама шляхта, бо кілька хат тих хлопів, що колись робили деяким багатшим шляхтичам панщину, стояло оподалік за селом окремо. Двора тут не було, а право презентовання, священника належало до самої шляхти.
Чорнилинська шляхта гордилась тим правом і пильно гляділа, щоби парохом її був лиш гербовий шляхтич. Парохія та належала до найліпших в цілій околиці, бо і грунту ерикціонального було тут доволі і сіножатей, тай парохіяне були заможні люди. Треба було лиш уміти йти під лад шляхті і дивитись на деякі промахи шляхотські крізь пальці, та лестити шляхотській зарозумілості. Хто цего не потрафить, не всидів би на чорнилинській парохії і одного місяця, сам би з відтіля утік.
О. Юліян Гримала Бичанський був тут уже понад трийцять літ парохом і так він, як його парохія-ни були з себе взаїмно задоволені. Він сидів тут так довго і мав грубі гроші, але ніхто хіба не був би потрафив з парохіянами так поводитися, як о. Юліян, на котрого ніхто не смів і скривитися. Дарма, що о. Юліяна не любили другі священники, він нічого собі з того не робив: своїх парохіян називав "шановними коляторами" а до проповідей запрошував своїх сусідів польських священників.
О. Юліян уже десять літ був вдівцем. Сина одного пустив уже на свій хліб, випросивши для нього можної панської протекції. Одну дочку видав за професора гімназіяльного, другу за урядника, дві послідні не були ще віддані. З ними він господарив, як знав. Свої розлеглі ерекціональні грунта, пустив шляхті в посесію і жив з готівки, держачи всего навсего пару коней до виїзду і дві корови.