Нічо графам не помогло. Михась забезпечивши всі покої, занявся похороном. Баронову похоронили величаво на цвинтарі коло церкви в мурованім гробі. Вонаж була коляторкою.
Свояки дуже посоловіли. Не були певні, чи баронова не вдуріла і чи не записала шляхтичеві село, а тут аж слинка тече на гроші. Сиділи в дворі, вижидаючи коморника. Хотіли розвеселитися, вигадували ріжні панські іграшки. Хотіли їздити верхом, полювати, але не було як. Михась сказав просто, що тепер весна і всі коні в роботі, а полювати на весну не вільно. Треба було вдоволитися прогульками по пи-шневецькій околиці, читанням і зіванням. Раз поїхали до сусідного дідича графа, граф відвідав їх теж, і на тому кінець.
Михась не попустив управи майна з своїх рук. Оголосив всій службі, що без його приказу ніхто не сміє кроку зробити. Положення гостей було невино-симе. Сиділи як на вулькані, котрий леда хвиля може вибухнути і горячою лявою змести їх в долину. Тою лявою могло бути завіщаня баронової з записом усего майна неотесаному, як мовляли між собою графи, шляхтичеві.
На той випадок треба було заздалегідь приготовитися, На внесок найстаршого віком Фредзя гр. Бабинського рішила фамілійна рада, що таке заві-щання треба будь-що-будь перевалити.
— Таж наша сестра була несповна розуму... Прошу! засліпилася в тій нешкребтаній шляхті і оточилася нею, як репяхами...
— Кажуть навіть, що з ними танцювала...
— Господи! яка ганьба для нашого роду... з босими дансерами заходитися такій пані.
— Цего одного досить, щоби з неї зробити дурно-вату, бо особа з товариства, з цілими кроківками в мізку, того би не зробила... Або то, що виховувала цілий тузін тих щенюків коло себе.
— З усего виходить, що наша горою! Маєток візьмемо під секвестр і далі в процес, а тоді все наше... Боже й наше!
— Ну, славаж тобі Господи! цего року буду міг поїхати до морських купелів з жінкою, бо вона мені заєдно голову тим клопоче...
— Чекай, не спішися! Такий процес зараз не скінчиться...
— Говориш, як дитина. А жиди від чого? Як лиш рознесеться вість, що є надія на уневажнення заві-щання, то кожний пожичить...
— На лихварський процент.
— Або ти на інший процент береш? Либонь і твоя індимнізація вже давно пішла...
— До моєї індимізації контролі собі не бажаю. Пильнуй кожний свого!
— Го-го! вже зачинайте сваритися... а матеріял доказовий то вам байдуже? — обзивається граф Альфред, що ходив колись на права.
— На що тут якихсь доказів, коли річ ясна, як І сонце. Людина з здоровим розумом не робить так, як І робила небіжка...
— Ну, що робила? га? де факти? Фактів і доказів потреба; на самі слова суд не повірить. Ви того не розумієте,— доказуоав колишній юрист,— тут треба делікатно випитати службу за кожний крок, що
^ небіжка робила, як поводилася...
— А як ніхто не скаже? Я зміркував, що всі тут за тим шарачком руку тримають...
— То тим більше треба нам поступати обережно. Обіцянкою, ласкою, добрим словом і тим о! — і став показувати пальцями, начеб гроші лічив.— Таким тараном кожний мур перебє, бо гроші для кожного річ лакома і присягу йому осолодить...
— Отже згода! Довідуймося між службою, хто що зможе, а вечером уділяймо собі спільно набуті ві-домости... Таж то наш спільний інтерес...
Розійшлися в рожевім настрою духа, бо кожний був рад, що знайшли собі таку пожиточну роботу.
Розпочалося слідство на всіх точках. Але служба була між молотом з ковадлом і нічого не годен був з неї витягти. Всі гадки, що баронова записала все Юзеві, а як би Михась довідався, що хто нюхається з графами, то нажене певно. Треба було матися на острозі, і не говорити нічого. А двораки — дотепний нарід, зміркували зараз, чого графам треба.
— Як би тобі було ліпше? — питає старого Вой-цєха зараз другого дня при тоалєті той, хто ходив на права,— чи щоби тут панами стали такі правдиві пани, чи ті неотесані бруси?... Памятай мій Вой-цєху, що така шляхта льокаїв не потребує і зараз бись пішов на губи, а ми, тямлячи на твою тільколітну службу, не відмовимо тобі до смерти ласкавого хліба.
8 "'"'-■" 193
— Мені й так вже не довго на сім світі гостювати,— каже Войцєх утираючи сльози.— Не стало моєї ясної добродійки, то не довго вже тут буду попасати...
— Но, но, успокійся старий... Я знаю, що ти був до небіжки нашої сестри дуже привязаний та вірний і нагорода тебе за теє не мине, але певно не від шляхтича, лиш від нас...
— Я на того шляхтича не маю що нарікати... чоловік він чесний і пильнував панського добра, як ока в голові.
— Я не знаю, але видиш, поведения баронової не було таке як повинно... з тою шляхтою кумалася, як варятка.
Войцєх випрямився і запаленів гнівом.
— Панє графе! ваша воля, але про покійну мою добродійку прошу так не говорити... Дай Боже всім такого розуму, який вона мала... О! з шляхтою кумалася... а знаєте, шляхта для неї робила тоді, як панщину скасували?... все булоби пропало, як би не шляхта, а баронова сплачувала шляхті лише довги вдячности.
— Якій бо ти гарячий мій Войцєху! я того не говорю в злім змислі. А все таки вдячність має свої границі, а баронова робила так, як би теє... і закрутив пальцем коло чола колісце.
Войцєх став нетерпеливитись... Граф говорив дальше:
— З твого поведения бачу, що ти дуже був вірний покійниці, але успокійся і говорім поважно. Правда, ти виріс між панами. А чи ти видів, щоби ясний пан так поводився з нерівними собі?
— Та для того тепер пани на біду сходять... Не хочу ані одного злого слова про мою ясну добродійку чути! — і старець потрясаючи сивою головою заткав собі руками вуха і вибіг з кімнати полиша-ючи графа самого.
— Твердий дурень і від нього нічого не добуде! — говорив бувший правник, сам до себе,— шкода! Він міг бути найклясичніщим свідком в процесі...
Другим розвідникам не повелось теж. Ніхто не хотів злого слова на баронову казати, хоч не поважився так різко вступатися за покійницею, як Войцєх. Лиш один з них мав більше щастя, а іменно той, що з Гоздецьким зустрінувся.
Гоздецький хоч споріднився з Михасем, не міг його стерпіти. Не міг забути тої зневаги, якої дізнав на першім кроці Михасевого урядовання. Тепер знов тяжко завидував Михасеві такого маєтку. До того причинялася ще дворацка натура: охота гнути спину перед панами і підлещуватися. Ще тоді коли рідня баронової не відбула родинної наради. Гоздецький міркував собі, як би то Михасеві підставити ногу. Тепер він підслухав розмову графів, а розуміючи трохи француську мову, в якій велась нарада, зрозумів усе від разу. Від графів надіявся панської нагороди. Шукав лише нагоди, щоби до панів зблизитися.