При тій циганській дорозі серед тих страховий мешкав лісничий Памульский. Його домок стояв під самим лісом, котрий засланяв його від північного вітру. Перед вікнами зверненими до сонця був гарний огородець з цвітами, а за ним протягалася зелена, мов оксаміт, рівна сіножатка. Памульский ніраз не нарікав на страхів. Йопу з тим була велика вигода, бо туди не ходили нічліжани з кіньми і не робили йому шкоди, а й до ліса був би ніхто не поважився піти ніччу. В тім лісі виводились сови і пугачі. Памульский хоронив їх, мов ока в голові, та не для того, що це мабуть, пожиточні птахи, але тому, що вони по ночі вештаються, пугукають і людей лякають.
Михась поїхав туди на своїм коні. Ніч була ясна, місячна. По дорозі минав гостий з Пишновець і з сусідніх дворів, що їхали до Памульского. Михась поздоровляв їх, не розбираючи, хто їде. Годі ж пізнати чоловіка, коли він закутаний кожухами.
На подвірі у Памульского стояло вже кілька саний без коний — значить, що Михась не буде перший. Він віддав коня якомусь побережникові і увійшов до сіний, тут другий побережник стягнув з нього кожух.
Вийшов Памульский.
— Яке це щастя для мене повитати пана ржонцу! Просимо, будьте ласкаві.
Михась обтер примерзлі вусики, п.іивитався з Памульским, поцілував в руку паню ІІамульску і ввійшов до покою. Але йно розглянувся, мав охоту вернутись і втекти що сили. Серед кімнати стояв
Яричовський і розмавляв з мандатором сусіднього домініюм. На канапі сиділа пані Яричовська з своїми обома дочками. В другому куті вертівся коло панночок молодий Яричовський оповідаючи їм щось веселого, від чого панни дуже сміялися. Михась, побачивши тих людий тут, не знав, що робити, і стояв на місці. Доперва Памульский потрутив його і він опинився серед комнати.
Але Яричовський не так привітав Михася, як той міг сподіватися. Він виступив проти Михася і стискаючи йому руку, представив його другому панові.
— Презентую нашого пана ржонцу... Наш чесний, коханий пан Міхал Тарасович.
— Дуже я рад, дуже раді — сказав другий мандатор, подаючи Михасеві руку.
Пані Яричовська усміхнулася до Михася на привітання, панна Клявдзя теж
— Пан ржонца саньми? — спитала Яричовська.
— Я на коні прошу пані. Ще поки молоді кости...
— Дежби такий статний кавалір інакше їздив, як не на коні? — додає Яричовський.— То лицарська кров, а кінна їзда виходить йому на здоровля. І я так робив колись, панє добродзєю, в молодих літах... А тепер то вже би кістки розлетілись, хе хе хеі
Михась не міг цего всего порозуміти. Що воно за диво? Передвчера мало що не вигнали з хати і грубяном на пращання прозвали, а нині начеб ніколи нічого... Може мені те все лише снилося? або ті хитрі люди знову сильце наставили?..
Випадало зачати де що балакати, та приїхали нові гості, саме з пишнівського двора. Ті самі з котрими Михась вчера так гарно забавлявся у Чосниковського. Лише Михалінки тут нема! — подумав сумно Михась.
Зробилась повна хата людей. Все помішалося. Старі балакали о господарстві, о панах, молодіж вела свою політику сміючись, Бог знає зза чого.
Вкінці над'їхали сані з музикою. Це вже не була капеля закутянська з трома інструментами, але славно звісна капеля Пісінгера з Гохберга.
Музика вшкварила в сінех мазура. Молодіж зірвалась до танців. Михась скочив собі. Якось так склалося, що лише панна Клявдзя Яричовська сиділа. Що робити? — подумав.— Коли вона забула про цю пригоду, та щож я маю памятати?
— Прошу пані!
Клявдзя встала, подала свою біленьку руку Михасеві усміхаючись любязно.
Михась від коли уродився, доперва перший раз танцював мазура. Між шляхтою цього танцю немає. Шляхта танцює вертака або коломийки, козака, шталіра, лінкса, поляки телепанки, але мазура ніколи. То показується, що це не тяжкий танець. Або то така штука взяти панну за руку і бігати з нею попід стіни тупотячи деколи ногами. Так думав собі Михась, волічучи за собою панну Клявдзю. При тім підскакував як і другі, ударяв чоботом об чобіт, тупотів до підлоги і держався других. Але найлекше йшов Михасеві голубець, що пригадував йому вертака, тільки що лиш в один бік. Тоді Михась хапав свою панну за стан і так нею завертав, що їй дух захоплювало.
— Як же ви бавитеся сих свят? — спитала Клявдзя Михася при мазурі.
— Файно, от як бачите... Вчера був я в Чосни-ковських десь до рана, нині тут...
— А до нас не ласкаві були зайти! — каже Клявдзя спозираючи йому в очі.
На те слово Михась мало не пристанув у танці та ледви поздержався, щоб не сказати: чи ти панно здуріла, чи з мене хочеш дурня зробити?
— Ви певно не можете забути того, що сталося?.. Ох! і я того не забуду до смерти. Та не чудуйтесь мому татові. Старі люди того не розуміють...
Михась еще не міг спромогтися на яке слово, аби щось відповісти.
— Панє Міхалє, заходіть до нас деколи, хоч би й дуже часто, ми вам дуже будемо раді від серця...
Михась, мало що не відповів на ті запросини: побачиш мене тоді, як своє ухо, але не сказав нічого.
Скінчився мазур. Михась відвів свою даму на місце і замішався між других.
Забава йшла дуже весело. Гостий поз'їздилося багато. Панночок було більше, чим кавалірів.
Було вже пізно в ночі, як посідали до вечері. Яричовський помагаючи господареві розміщувати гостий, маневрував так, аби Михася посадили коло Клявдзі. Але Михась зміркував його думку і сів деінде — межи самих мужчин. Від панночок сторонив, попарившися вже раз. Впрочім йому Міхалінка стояла заєдно перед очима з вчорайшого вечера.
Яричовський крутив носом. Не був вдоволений собою і бачив наглядно, що Михась оминає Клявдзю.
При вечері, коли вже під впливом меду язики гаразд розрушалися, стали пускати ріжні жарти, приказки, з чого гості сердечно сміялися.
Хтось вів бесіду на страхів.
— Пане Памульский,— питає одна дама,— чи ви бачили того страха, що ось тут на границі бучанській такі фіглі виробляє?
— Раз лише, ласкава пані. Я вертався з Самбо-ра пізно в ночі. При дорозі біля хреста, щось заворушилось, відтак стало скакати, вивертаючи козли... То добре, що мої шкапи не полохливі, і я якось щасливо переїхав...
— Попри нього?
— Такі недалеко. Я там дуже до нього не придивлявся, але можу забожитися, що вогонь йому з рота іскрився. Я став відмовляти стиха літанію і біда щезла!