— Як же вам живеться?
— Добре, хвала Богу.
— Я до вас за ділом. Зближаються свята Різдвяні. Прадідний звичай наказує сідати до "вілії" в парі, а тут, як на злість, мій синочок випросився на свята до моєї сестри, цебто до своєї тети. Не годиться, кажуть, при столі без пари. Тож я прийшов просити пана ржонцу, щоби були ласкаві до нас на вілію... Але, панє Міхалє, не годиться відмовити... гріх! Будьте ласкаві!
Михась не знав, що сказати. Відмовитися було ніяково, бож всі знали, що у його мами аж українські свята святкують... Ще дикуном його назвуть. І що мамі станеться, як піду? таж мене не з'їдять...
— Добре,— каже,— прийду!
Яричовський побалакав ще трохи, розпрощався і пішов.
Нагадав собі на мене — говорив сам до себе Михась по відході мандатора,— ет! Може мені лише так привиділись ті свати? Де би вона за мене вийшла? тай щоби така питльована панночка робила з таким разовим шляхтичем, як я?
Заспокоївшись так, взявся до своєї вечірної роботи — до писання. Хотів конечно на Новий рік віддати бароновій власноручно написаний рапорт.
У Михася ґаздувала його стара тітка, доглядаючи всего. В стайні були дві корови, двоє телят і пара добрих коней. Цего року Михась справив своє поле двірським гноєм і засіяв пять моргів пшеницею, а других пять житом. Насіння дала баронова під тим позором, що позичає...
Шляхта з Закуття частенько навідувалася до Михася, з чого він був дуже радий. Через це удержувались добрі відносини між двором а шляхтою. Від часу, коли Михась настав в пишневецькім дворі не було припадку, щоби хто на двірських ланах зробив шкоду худобою. Так і шкоди, коли перед тим траплялися, походили зі злости, аби докучити баронові, але ніколи длятого, щоби через те збога-титися, пасучи худобу, чужим добром. Така вже шляхетська вдача.
Прийшла "вілія". Михась одягся гарно, пішов до баронової з повіншованням веселих свят. Баронова приняла його дуже радо.
— Дякую тобі, панє Міхалє, що не забув за мене! Добре, що приходиш, я тебе запрошую до двора "на оплаток". Це наш прадідний звичай, що того дня всі офіціялісти вечеряють при однім столі зі мною.
Михась стояв ні в сих, ні в тих.
— Ясна пані дарують мені, що не можу послухати ласкавого приказу, але я не можу прийти, бо мене запросив вже пан Яричовський і я дав йому слово, що прийду...
— Яричовський? Як же він міг це? Хіба він гадав, що я тебе не запрошу, чи що? Добре, панє Міхалє, увільняю тебе, коли дав слово і хочеш подержати... Але, на оплаток прийди і зараз собі підеш.
Михась, що з перших слів баронової гадав, що вона сердиться, тепер дуже зрадів.
— Вибачте мені, ясна пані, що я так не гарно поступаю, що запрошення моєї добродійки не приймаю, але коби не те слово, що я дав... Пропало! На другий раз буду обережніщий.
— На тебе не маю причини гніватися, овшім мене тішить, що ти в кожній справі так твердо своє слово здержуєш...
Михась попрощався і вийшов. На Яричовського був дуже лютий...
Хібаж той кований лис не знав, які тут звичаї в дворі? Чогож мене так підійшов? Міг запросити на Різдво на другий день. А то саме на "вілію"! І я бароновій, тій добрій, "задній" бароновій, що тільки для мене доброго зробила, мусів відмовити! І задля кого? Задля такого Яричовського... Ех! чорти би тобі...
Михась вернувся до дому злий. Не говорив до тети ні слова. Вона знаючи його вдачу, не тягла його на слово. Подала обід, але Михась сказав, що не буде їсти. Пішов до алькира і поклався на ліжко.
Роздумував над тим, щоби то бароновій сказати про оплатку. "Треба конечно щось сказати, бо прецінь я найстарший з цілої двірні, отже я повинен за всіх говорити..." І Михась став укладати собі в памяті орацію, повтаряючи кожне речення, щоб ліпше памятати. За Яричовського цілком забув.
В тім часі найкоротша днина. Михась полежав трохи, тай вже смеркалося. Час збіратися.
Відсунув комоду і став витягати найкраще що мав. Виймив святочну сиву капоту, шапку смушкову на завісах, суконні сподні, камізельку, виймив чисту сороку і хустку під шию. Усе те розкладав в порядку, переглядав і вичісував щіткою. Відтак взявся чистити чоботи, нові так на глянц. Спалив над мисчинкою віхоть дрібного сіна, вляв до того кілька ложок молока, примішав несоленого смальцю і вимішав усе те разом. З того зробилося чорнило на чоботи. Відтак засукав рукави взяв щітку і став ластити чоботи, то один то другій ставляючи при теплій печі. Потім узяв в другу руку тверду щітку, засадив чобіт по лікоть, на ліву руку і став щіткою терти, що сили. Наймит не міг би тому дати ради... куди там хлопові до пасових чобо-тів! Михась зіпрів добре і руки йому добре помліли, заки чоботи дали глянц як треба. Оглянув їх ще раз до світла і був вдоволений з своєї роботи, бо усміхнувся сам до себе. Став голитися. Виймив з комоди стару бритву, потягнув вістрям кілька разів по ремени, попробував на долоні, відтак розробив квачем мило, намилив лице і бороду і сів при маленькім зеркалі та став шкребати по лиці і по бороді. При тім кривив лице на всі боки, куди було треба, щоб напружити шкіру під бритву. Розуміється, що чорненьких вусиків беріг старанно, аби часом одного волоска не відрубати. І так їх мало! Тепер подала йому тета у велику миску теплої води і кусник мила. Михась здіймив зі себе сорочку, натер голову, лице, ціле тіло миляною піною, аж білий став, і почав митися, форкаючи і пхикаючи, як морський тюлень. Очі розуміється, мав замкнені, аби милиння туди не дісталося бо то дуже пече. Вимившись як слід, витер тіло сухим полотном і став надягати сорочку. Зачесав свою мягку чуприну як міг найкраще і одягся.
Тета не могла налюбуватися виглядом свого гарного сестрінка. Він справді виглядав як мальований. Справдішній тип молодого ходачкового шляхтича! Нова капота лежала на нім дуже складно. Смушкова шапка, поставлена трохи на бік, надавала Михасеві чепурний, лицарський вигляд.
За той час наймит осідлав коня і привів перед ґанок. Михась надяг ще поверх капоти баранячий кожух критий сукном, попрощався з тетою і скочив на коня.
Тета ще довго стояла на ґанку, усміхаючись дивилася на свого любимця, поки не закрили його хлопські хати з перед її очий.