– О Боже! – сказав у тому сні Григорій Сковорода. – Коли буду багатий на ті слізні потоки, стануть вони мені мов утіха. О Боже! – сказав він, затуляючи обличчя долонею. – Воістину твоя дурість вища мудрості цього світу. А плач завше вищий сміху!..
Він прокинувся й побачив, що настав уже ранок. Власне, уздрів вікно, яке палало ранком. Сон відлетів одразу, ніби синя пташка, потягши за собою сітку темряви, залиту місячним світлом, поніс із собою вчорашній, позавчорашній і всі, що були раніше, дні, поніс їх у ту прірву, де вони загусають блідими відбитками разом із тінями колишніх людей, з відбитими, наче ритина на папері, дійствами їхніми, а натомість звільнили простір для творення нового дня.
Сковорода підійшов до вікна і почав легенько наспівувати щось про водного звіра, який тільки тоді звір, коли мас в чому вміститися, в якійсь скляниці, а коли його з тієї скляниці виплеснуть, він розливається калюжкою чи розпорошується в краплі, а пригрітий сонцем, стає димом чи, власне, парою, зникаючи зі світу, як все призначене до зникання.
Григорієві стало весело. Вчора й позавчора він перебував у череві апокаліптичного звіра, а нині звільнився. Вийшов із дому, і йому забило подих від густого повітря. Співали солов’ї, цілий простір був засипаний росою, і вона грала срібними, із золотом іскрами. Було зовсім рано, і він поспішив у вишневий квітучий сад, поки ще не прокинулися люди, – не бажав, щоб йому завадили. Сад палав білим вогнем, дерева стали ніби світляні кулі. Стояв на вступі до квітучого царства й шепотів самими вустами:
– "Вода аж по душу мене огорнула, безодня мене оточила, очерет обвиває кругом мою голову! Я зійшов аж до споду гори, а земля, її засуви стали за мною навіки! Ти підіймеш із ями життя моє, Господи Боже ти мій!.."
Нахилився й зачерпнув долонею роси, ніби сльози, а сад дихнув на нього тихим леготом, від якого квітучі дерева раптом здригнулися і з гілок їхніх посипалося на землю, наче сніг, а може, також сльози, пелюстя. Сковорода погасив усмішку, і йому знову в душу ввійшла печаль, адже краса земна ненадійна, краса земна короткочасна, вона як подих людський і гине в одній миті. Однак чому так спрагло і вічно бажає її, мов нектару душевного?
32 — "Про розраду примарну".
33 — Розповім тобі про дещо, якщо і не про корисне, то і не про ганебне (лат).