"Знаю твоє горе і твою вбогість, але ти багатий. І наклепи від тих, що звуть себе праведними, а не є ними, тільки зборище сатани. Не бійся нічого, що маєш витерпіти. Укидатиме вас диявол декого у темницю, щоб випробувати вас, і матимете горе десять днів. Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя".
ІІІ
Перш ніж лягти спати, Сковорода ще раз подививсь у вікно. Вечір був місячний, студенти ще гуляли по дворі: сходилися купками і, певне, вели якісь бесіди – чутно було молодечий сміх. Григорієві здалося, що він пізнав сміх і свого улюбленого учня; які не близькі вони духовно, але і йому потрібне молодече товариство. Товариство ровесників, адже навіть дорослі легше розуміють ровесників, ніж старших чи молодших. Сковорода гірко усміхнувся: Мисаїл був його ровесником. Ще знав, що завтра напише листа Михайлові Ковалинському, який буде починатися так:
"Narrabo tibi quaedam, si non utilia: certe non turpia. Facessat enim turpitudo a nobis omnis!.."[33]; сьогодні ж він тільки по-доброму заздрив на безхмарну молодість спудсїв. Заздрив, але, коли б йому запропонували повернутись у власну молодість, він, певне, не згодився б.
"І це тому, – подумав він, – що я уже зрозумів дещо у цьому світі".
Печаль, однак, його не покидала. Тьохкали шалено солов’ї, але тут, у власному помешканні, й досі ще відчував присутність Мисаїла, власне, не його самого, а його тьми. Так ніби Мисаїл розточився в повітрі й залишивсь у ньому, як тінь од дерева на землі. Завжди думав про співвідношення існуючого й неіснуючого і про те, що видимість ми часто приймаємо за сутнє, – бачив у тому одну з найбільших запаморок людських. Сьогодні ж думав інакше: а що, коли видимість також сутність? Мисаїла в кімнаті нема, але його дух прочувасться, отже, він у якийсь спосіб тут є? Отже, видиме й невидиме сутнє? Труснув волоссям – нудно стало. Помолився Богові, але не так, як завжди, а тут, біля вікна, дивлячись на залитий місяцем двір.
Студенти вже розійшлися, власне, прогнав їх із двору хтось із навчителів, здається, префект, і Григорій помолився до порожнього, залитого неживим світлом двору, деревам, які відкидали міражні тіні на траву і на стежку, завмерлим будівлям у глибині, шматкові неба, який звідсіля проглядався, – просив спокою для душі. По тому ліг спати, і йому майже відразу приснився Михайло Ковалинський, на якого нападало бісеня. Бісеня було мале, кошлате, з довгими кінцівками, воно кидалося на Михайла, як пес, – Григорій схопив палицю й кинувся рятувати учня. Тоді бісеня ошкірило зуби й, покинувши Михайла, кинулось уже на нього. Метнуло до Сковороди довгу руку, і та рука полетіла, видовжуючись, ніби аркан ординця, захлиснула йому шию, і він почав здирати з тіла щось липке, ніби глей. Це йому вдалося, тоді бісеня кинулося на нього, ніби мавпа, розчепіривши руки й ноги.
Григорій сахнувся в бік, а бісеня, розвернувшись у повітрі, кинулося на нього втретє, цього разу ніби велетенський кажан. Григорій захистився палицею, і бісеня настромилося на неї, бридко запищавши. Він покинув палицю із нахромленим на неї бісеням і кинувсь у своє помешкання, тим більше що Михайло також утік до себе.
Гримнув дверима й став, тремтячи; бісеня шкрябалось у двері, але пройти не могло. Тоді Григорій ковтнув води із глека й пішов до ложа, на якому спав. Там він побачив себе сонного, розкиданого на ліжку – метався уві сні.
Увійшов у себе, і йому розвиднилося. Власне, розплющив очі й дивився на залите місяцем вікно. Сиве світло вливалося текучим потоком, але він не мав сили прокинутися до решти, тож рушив у інший сон, цього разу спокійніший, здоровий, – навіть зітхнув полегшено, бо відчув, що розум його повертається до звичного стану. В руці в нього був мистецьки оздоблений срібний спис, і він ішов із тим списом ю якогось пишного палацу. Довкола стояла варта, але ті картові ніби оберігали його, Сковороду, а не палац. Зрештою, ті, котрих минав, повертались й рушали за ним, як почет. Так він дійшов до чудових, високих, різьблених, окутих ясною міддю дверей. Вони розчинилися, і з палацу почали виступати якісь люди – одні були в професорських мантіях, інші в студентських киреях. Ректор у мантії, прикрашеній горностаями, і в чотирикутній шапочці схилився перед ним у низькому поклоні, в руці в нього був паперовий сувій.
– Чекаємо на вас, пане Григорію, бо маєте перекласти нам і прокоментувати вірші, написані на цьому звитку.
Григорій узяв звитка й почав декламувати, з ходу перекладаючи:
Ах ти, нудьго проклята! О докучлива печаль!
Гризеш мене, затята, як міль плаття чи ржа сталь.
Ах ти скуко, ах ти муко, люта муко!
– Цю пісню написав я у Ковраях, у степах переяславських, – сказав він, – у тисяча сімсот п’ятдесят восьмому році. Тоді мені відчувалося щось таке, як і зараз. Самотньо й печально мені було, і я, може, вперше відчув, що в світі стає тісно. Чи тямите, пане ректоре, що це таке, коли людині стає тісно у світі?
– Гаразд, це начебто зрозуміло, – сказав ректор. – А вірш із протилежного боку сувою? Чи має він зв’язок із попереднім?
– Цей вірш зветься "Est quaedam maerenti flere voluptas", – сказав Сковорода. – У перекладі це звучить так: "У горі певну втіху приносять сльози".
Хто подасть сльози, як дощ, хто дасть мені нині?
Хто подасть море? Плачу хто ріки дасть плинні?
– Так хто ж подасть? – іронічно спитав ректор. – Може, ви?
– Безумство, – сказав Сковорода, – вимагати такого від поста, минаючи Бога. Коли Бог усюди, коли він присутній і в цьому черепку, – Григорій підняв черепка із землі, – якщо він присутній усюди, то для чого шукати розради будь-де, а не в самому собі? Адже люди найкращі з усіх створінь!
І тут навколо нього всі почали всміхатися й покивувати головами, й почала грати м’яка музика; зрештою, і сам Сковорода вийняв флейту із-за паска й заграв, а люди, ректор та спудеї і якісь жінки, що незвідь-звідки взялися, почали легенько стрибати, тримаючи при цьому свої довгі мантії та сукні, і в усіх при цьому були вже не усміхнені, а серйозні лиця. Григорій Сковорода дивився на тих людей, награючи, і в його очах стояли сльози, що їх подав, ніби дощ, він сам собі. Побачив у глибині простору море, до якого текли плинні ріки людського плачу, і до тих рік ішли люди, ставали на берегах навколішки й омивали лиця, висушені пекельним пломенем власних гріхів, омивали серця, ожорсточені, як камінь адамант; ті люди вкидали в ріки свої хвороби, які досі палили їм нутра, і води рік од того почали грати барвами й пінитися, як шумке вино.