Григорій струснув із себе такі дурні думки; зрештою, це були думки, прикликані сьогоднішньою ніччю, сьогоднішнім безсонням, і йому так нелегко з цієї сітки виборсатися, змити їх із себе, як бруд, чи здерти, як коростяний наріст.
– Знаєш, чого я чекав саме на тебе? – спитав Мисаїл. – Ти наймудріший з-поміж моїх ровесників, кого я пізнав у цьому світі.
– Але Бог з тобою, Мисаїле, – гаряче озвався Сковорода. – 3 чого міг пізнати мою мудрість, добре мене не знаючи? Та й де межа між розумом та глупотою? Чи ж забув, що про те говорив апостол Павло: "Я погублю премудрих, а розумних відкину!" Пам’ятаєш? "Де мудрий? Де книжник? Де досліджувач віку цього? Хіба Бог мудрість світу цього не змінив на глупоту?"
Мисаїл ішов якийсь час мовчки.
– Все це так, – сказав він. – Але є й інше. В самотині людині добре, поки її не почне гризти хвороба. Коли ж це починається, вона звертається до Бога. Коли ж Бог мовчить, вона озирається навкруги. І тоді бачить: є навколо люди сірі, як болото, є люди ніякі, є чорні, а один з-поміж багатьох світиться. І людина починає вірити, що це Господь засвітив для нього ту людину. Отже, не я так побачив тебе, а Господь показав, як мені бачити. Тому й прошу: не погребуй розмовою зі мною.
– Готовий тебе слухати, Мисаїле, – тепло сказав Сковорода. – Але не помилися…
– Не помилюсь, – мовив Мисаїл, вони вже підійшли до його келії. – Радий тебе запросити до моєї убогої обителі. "Убогі та бідні шукають води, та нема, язик їхній від прагнення висох".
– Книга пророка Ісаї, – сказав Сковорода. – Глава сорок перша, вірш сімнадцятий.
– Дивовижна в тебе голова, – мовив Мисаїл. – Прошу ласкаво заходити.
І от вони опинилися у келії, де Сковорода раз уже був, у сутіннім напівсутереннім покойчику, де пахло самотнім чоловіком, старими книжками, що темно світили шкіряними корінцями, притрушеною водою курявою, давно не біленими стінами, навіть сонячне проміння, що забивалося сюди, пахло розпорошеними в ньому пилинами. Був тут єдиний стілець й одне ложе, запнуте сірим покривалом, в узголів’я кинуто шкіряну подушечку. Біля дверей на гачку висіла свита – оце й усе урядження та й усе добро. Мисаїл показав Григорієві на стільця, сам сів на ліжко й на мить задумався, впустивши важку, космату голову. Григорія вабили книги, але він знав, що не для того прикликав його до себе цей трохи дивний чоловік – зараз він збирається з думками, хоче щось розповісти, чи висповідатися, чи поділитися тим, чого перед іншими, може, й не відслонював.
– Хвороба мене мучить, – сказав, не піднімаючи очей, чернець. – Це внутрішня хвороба, і я не знайду їй назви, хоч добре знаю, від чого вона в мене. Але ця, що тепер, з’явилася недавно, зовсім недавно.
Він знову замовк і сидів опустивши голову.
– Чому ти опинився в цій обителі? – спитав Сковорода.
– Рятуючись, – сказав Мисаїл. – Може, знаєш, що в мене були дружина й діти і я був зовсім щасливий у світі. І от одного разу в мене загорілася хата – діти гралися з вогнем і підпалили. Ми були в полі. Поки прибігли, не стало вже ні хати, ні дітей. Тоді в жінку мою поселився демон жаху… Ну, знаєш – переполох! Ходили до неї баби й викачували, та не помогло. І ось якось у присутності моїй та моєї тещі біс звалив мою жінку на землю й позбавив її життя. Відтоді й почав я шукати самотності, люди для мене зробилися нестерпні. По смерті дітей та жінки я не знаю, чи відчував коли радість. І тим сумніший стаю, чим більше думаю, що і мене чекає така ж доля. Пішов у ченці під знаком цієї біди, бо сподівався звільнення. Але його, того звільнення, так і не знайшов. То що скаже на те твоя висока мудрість?
Сковорода довго мовчав, тільки вряди-годи позирав на співрозмовника.
– Вважаю, що мучить тебе біс печалі,– сказав він. – Інакше його звуть бісом меланхолії.
– Знаю це! – зірвався із ліжка й заходив покоєм чернець. – І знаю, що ти порадиш мені воювати з тим бісом, принаймні так мені вже радили.
Він знову замовк, а тоді проказав, їдко вимовляючи слова:
– "Змучився я від стогнання свого, щоночі постелю свою омиваю слізьми, сльозами своїми окроплюю ложе своє!.. Моє око зів’яло з печалі…"
– Книга псалмів, – смутно сказав Сковорода. – Псалом шостий, вірш сьомий та восьмий.
– Так, – сказав Мисаїл. – Але мені від того не легше.
– Тікаєш від печалі в печаль, – сказав Сковорода, – і тим її подвоюєш. Отак він і народжується, біс. Біс печалі.
І Григорій відчув раптом, що й сам починає пропадати, бо той біс печалі чи меланхолії навідав і його сьогодні вночі, забравшись у сни, сполошив душу та й ті сни, порозривав їх, як рвуть папір на дрібні клапті, посплутував, як нитки, а потім викинув його, Григорія, зі сну, ніби кулю з гармати, – розтерзаний, спустошений, він випав у травневий день без волі до життя.
– А спробуй все-таки жити всупереч печалі. Спробуй знайти те, що тобі допомагає. Людина – слабка істота, біси її весь час посідають, але вона може бути сильна свідомістю своєю. Спробуй не думати про те, що тебе мучить.
– А коли я не можу не думати про те? – з похмурим торжеством спитав чернець.
– Спробуй відшукати маленькі радості в цьому світі.
– А коли не можу знайти собі радості?
– Спробуй у цьому світі щось чи когось полюбити, – сказав Сковорода.
Чернець сидів опустивши пелехату голову – задумався.
– Я вже своє у цьому світі відлюбив, – сказав нарешті він, – і світ мені бачиться тільки чорно, і люди мені бачаться тільки похмуро. "Темніші від льоду вони, і в них ховається сніг".
– Книга Йова, – сказав Сковорода. – Глава шоста, вірш шістнадцятий. І я скажу: "Вилучи овечку чорну з-поміж овець".
– Звідки це? – звів очі Мисаїл.
– Книга Буття, – мовив Сковорода. – Глава тридцята, вірш тридцять другий.
– А коли всі овечки чорні? – заговорив гаряче чернець, і очі його запалали несамовито, а може, й радісно. – Коли весь цей світ чорний і все в ньому – на нещастя? Коли він весь із біди та нещасть пошитий і нещастя на ньому верхи сидить? Проклятий світ, проклятий, проклятий!
У Сковороди мороз пішов поза шкірою, жах почав проникати в нього, як вода в пісок, – чорна така вода в білий пісок тіла; Григорій раптом повірив, що цей чоловік, котрий сидить перед ним, і справді хворий. Та й хвороба його неабияка! Так, біс печалі чи меланхолії засів у ньому, але так міцно, що Мисаїл сам потроху починає ставати тим бісом печалі, він зі свого смутку не тільки не жахається, а й милується, впивається ним, навмисно підігріває в собі пам’ять про своє горе. Може, тому й запросив його до себе й завів оту балачку, недаремно ж сказав, що йому "вже так радили", як радить і Сковорода. Він, здається, перетворив печаль у любе дитя своє й похмуро з ним бавиться. А може, насправді цей чернець не існує, а зустріч із ним – візія, яку Григорій переживає, бо сьогодні має незвичну розладнаність у собі, бо потрапив нині (ще з ночі) в черево апокаліптичного звіра, і це, може, відбувається розмова не з чужим чоловіком, хай і знайомим, а це один із його діалогів у собі, а всі поради Сковорода дає не цьому чорному чоловікові, а таки самому собі. Відчув, що йому стало тісно й душно в сутінній келії, що це, власне, його келія, що книжки в ній – ті книжки, які він прочитав за життя, – уявна бібліотека, яку постійно носить у собі кожна начитана людина. Йому важко стало дихати, бо чорним мороком повіяло від тих книжок, з кутків келії, від співрозмовника, котрий і досі світив супроти нього несамовитим поглядом і від якого аж шпоскали чорні хвилі.