П’ятдесят років творчої діяльності Максима Тадейовича Рильського [1] — це достатнє випробування часом, що його блискуче витримав поет, якого вже тепер ми з цілковитою підставою можемо назвати класиком радянської — не тільки української, а й всесоюзної — літератури.
Класиками ми звемо видатних письменників минулого. Але за сорок з лишком років наша радянська література достатньою мірою уже сформувалась і виросла для того, щоб заявити про своїх класиків, тобто письменників зразкових, письменників, які, досконало володіючи технікою свого мистецтва, висловлювали і висловлюють цим мистецтвом почуття й думки широких народних мас в їх русі до висот комунізму. Цих наших класиків уже не можна замовчувати; це розуміють не тільки наші зарубіжні друзі, а й ті, хто схильний будь-що, заплющивши очі, заперечувати факт існування радянської культури.
Максим Рильський — поет, учений, громадський діяч — один із невід'ємних елементів цієї культури. Радість творчої праці, глибокий патріотизм, що поєднує палку любов до Батьківщини з живим відчуттям дружби народів, інтернаціональної єдності трудящих усього світу, ясне світосприймання, вільне від темних пережитків психології, що виникла в умовах експлуатації людини людиною, — усі ці риси нових людей, вихованих Великою Жовтневою соціалістичною революцією, цілком притаманні поетові М. Рильському.
Довгий час літературно-критичні роботи про М. Рильського починалися заштампованими словами на зразок таких: "Відомо, що М. Рильський не зразу, не без труднощів досягнув такого високого і почесного місця одного з провідних поетів Радянської України, яке він тепер по праву займає", або: "Звичайно, М. Рильський таким, як зараз, був не завжди". Безперечна істинність цих висловлювань тепер просто-таки зворушує. Цікаво було б знати: а хто взагалі, проживши понад півсторіччя, лишився таким, яким "був завжди"? І чи багато хто з українських радянських письменників старшого покоління зразу, з перших років революції, і без труднощів зайняв провідне місце в літературі? Шлях до висот ніколи не буває простим і легким. Для тих, хто народився і почав творити ще до найвеличнішого в історії людства перевороту, обов'язково потрібно було перегоріти, переплавитися, переродитися — не "пристосуватися", а саме, скинувши з своєї психіки "ветхого Адама", почати інакше, по-новому сприймати життя і відбивати його у своїй, свідомості. Можливо, для одних це було простіше, для інших — складніше. Але рух уперед завжди буває суперечливим. Бувають випадки самовідданої любові з першого погляду, але чи не найстійкішою і найміцнішою є та любов, що поступово, але глибоко вростає в серце. Критикам наших днів навряд чи варто багато говорити про те. Про що з нещадною щирістю сказав сам поет:
Життєву путь свою
Нерівно і хитаючись верстав я.
Це самобичування властиве багатьом видатним поетам. Згадаймо жорстокі до самого себе слова Пушкіна:
И с отвращением читая жизнь мою,
Я трепещу, и проклинаю,
И горько жалуюсь, и. горько слезы лью...
М. Рильський ще в 1929 році у поезії "Пам'ятник" — своєрідній антитезі прославлених пушкінських рядків ("Я памятник себе воздвиг нерукотворный") — закінчував сумну самооцінку справедливим твердженням:
Зате в житті ні разу
Неправді не служиві
Щирість — це одна з найхарактерніших рис його поезії і всієї його діяльності взагалі. Він міг помилятися: помилятися, як відомо, властиво людині, але він ніколи не служив тому, що вважав неправдою. Так само, як один з його великих учителів, Іван Франко, він — "semper tiro" ("завжди учень"), і ніхто не наважиться не повірити його автобіографічному визнанню:
"Розумна й строга школа життя і голоси великих учителів — народу. Партії, Леніна — зробили з мене те, ким я є нині: літератора, який вважає себе передусім слугою народу, людину, яка в дні великої, священної боротьби з гітлерівськими звірами вступила до лав Комуністичної партії, твердо пообіцявши звання комуніста своєю роботою виправдати...".
Максим Тадейович Рильський народився 19 березня 1895 року в Києві, в дрібнопоміщицькій родині. Його батько, відомий український етнограф, громадський діяч і публіцист, належав до ліберально-народницької інтелігенції. Мати — селянка села Романівки, колишньої Київської губернії Перші дитячі враження поета пов'язані з Романівкою, з її природою і людьми, а життя в заможній сім ї до певної міри сприяло ідилічному сприйманню навколишнього оточення. Однак усі ці ідилії, як пізніше визнавав поет, не закривали від нього того, чим було тодішнє село, а тяжкі злидні знайомих селян викликали далеко не ідилічні думки і почуття, яким розвинутися дано було згодом.
Про своє дитинство та юність, про пору навчання в гімназії та університеті, про зовнішні умови життя в перше десятиріччя Жовтня поет сам досить докладно розповів у своїй ліриці, в поемі "Мандрівка в молодість", надрукованій у 1944 році і згодом докорінно переробленій, в прозовому етюді "Із спогадів", і нам тут немає потреби переказувати своїми словами все, ним повідане, наводити біо-бібліографічні дані, багато разів повторювані в кожній статті про М. Рильського. Звернімося просто до його творчої біографії, яка починається ще на порозі юності збіркою 1910 року "На білих островах" і поки що доходить до книжок віршів, виданих у 1957 — 1959 роках. За підрахунком одного з критиків М. Рильського, у цілому це складає більше 25 збірок оригінальних поезій і понад 250 тисяч рядків поетичних перекладів, а до того слід додати ще численні статті і дослідження з історії літератури, народної творчості, театру, багато публіцистичних виступів.
Початкове формування таланту М. Рильського припадає на роки 1907 — 1917.
На Україні в 1913 році не стало М. Коцюбинського і Лесі Українки. Останні роки доживав титан українського слова і діла Іван Франко, зломлений тяжкою недугою в 1916 році. В літературі дедалі відчутнішим стає засилля буржуазних націоналістів, які прибрали до своїх рук періодичну пресу — від "Літературно-наукового вістника", редагованого М. Грушевським, до "Української хати" — органу українських "модерністів". Недавній "трибун" революції 1905 року Олесь був охоплений занепадницькими настроями. Колишній "революціонер" Винниченко, ставши улюбленцем буржуазної інтелігенції, у романах і драмах проповідував "чесність з собою", тобто цілковите право на всяку підлоту в ім'я вимог "сильної" індивідуальності, що усвідомлює лише свободу, незалежність від будь-яких суспільних норм. Критика журналу "Українська хата" одверто жадала розриву з демократичними традиціями української літератури XIX століття і відмови від її заповітів "служіння народові" — несвідомому і нездатному творити історію "натовпові". Зрікаючися революції, впадаючи то в містику, то в безвихідний песимізм, то в еротику на межі з порнографією, то в так зване "чисте мистецтво", то в зоологічний націоналізм, реакційна література потрапляла в глухий кут, правила сама над собою панахиду, і понурий хор літераторів намагався заглушити голоси [..:] представників демократичного табору — таких, як В. Стефаник, Ольга Кобилянська, С. Васильченко, А. Тесленко, а з молодших — А. Шабленко. Треба сказати, що передові ідеї, не заглушені і в ці тяжкі часи, найменший вираз знаходили собі у ліричній поезії.