Впізнаю і не впізнаю дороги суботівської.
Чия та церква попереду? Батькова? Чию то могилу посеред церкви розкопали? Батькову? Чиї то кісточки в огонь жбурляють? Батькові? Батькові рученьки... батькові ніженьки... де ти, Украйно... де твої діти... де твої...
Я сивію, я німію, я дерев'янію, обертаюся у стовп, можуть жовніри і стовп кинути у вогонь, можуть... вони все можуть... їм усе дозволено... їм, завойовникам... а я жити хочу... всупереч усьому — жити".
І купив Юрась життя дорого... але не для помсти купив... таке життя для помсти святотатське.
"Беру в пригорщі татів попіл, татів прах ще гарячий, беру з вугіллям, беру, бо повелівають... беру і бігаю навкруг батькової церковці, бігаю під свист, під регіт, під удари батога, бігаю і розсіваю на вітрах... розсіваю і волаю: згинь, душенько Богданова, розвійся по степах піщаних, по долах болотяних, упади в гнилу криницю, на дике бескеття, не зійди там ні зерном, ні маком, ні кропивою, ні бур'яном. Зникни, щезни...
Бо так жадає пан Чарнецький.
Чуєш, піїте посполитий, запиши-но в свою книгу на пам'ятку: "Так жадає пан Чарнецький". Не вибілюй мене перед судом прийдешнім, але поруч зі мною хай сядуть на лаву перед судом чарнецькі й іншії, які плодили на Україні зраду... котрі відбирали у нас мечі, обдаровуючи зміїними жалами.
Пан Чарнецький регоче на всі кутні, військо ж без корогви у лави не шикується".
Коні іржуть...
Коні іржуть, а пані суботівська Хмельницька коноплі у раківці намочила, сьогодні намочила, а завтра на стернищі розстелила. Ой, сушися, конопелько, біла і довга, напряду з повісма ниток міцних...
"Ти не відаєш, Якиме, для якої надоби моя мати сушить коноплі?" — "Відаю, княже... поети живуть і в материнських помислах... поети пронесуть крізь віки твою скаргу на чарнецьких... але, Юрасю, верби завше скаржаться на вітер, що їх покривив... дуби не скаржаться... дуби ламаються, не гнуться. Хіба забув, княже, як Богуна Івана шляхта і пруссаки в Марієнбурзі, у фортеці, вабили грішми, булавою гетьманською... тільки б пристав до них Іван. Він приходив до тебе в каземат спершу п'яний од вина... далі волочили його стражники побитого і скривавленого... він же тримався свого: ні. Чом од нього ти твердості й мужності не набрався?
Мовчиш?
А Йвага Богуна прикували до стіни заліззям, прикували й щодня питали: "Служитимеш Короні? Ти лицар, прецінь, славою, як китайкою, уповитий... тебе Європа знає... Будеш гетьманувати. Або вмреш".
Він вибрав смерть.
Пам'ятаєш, той постріл у голову?! А на столі булава ясніла...
А на столі булава ясніла... ти потягнувся до булави... але шляхта тебе такого вже не потребувала, навіть шляхта тобою гидувала... і перепродала туркам".— "Я продався, Якиме, з розрахунку, думав, обросту пір'ям, силою... сам кволий... падучою слабістю сточений, я поклоняюся силі... сила завше мене ломила... сила і влада. І я снив силою і владою, щоби..."—"Не кажи, Гедеоне — Звєнжику — князю Сарматський, що прагнув, продаючи Порті Україну, Україні прислужитися. Усі кричать, коли продають ойчизну, про ойчизну. Так діялося з правіку і так чинитимуть повік".
Коні іржуть...
Коні за глухими віконницями іржуть, пані ж суботівська Хмельницька коноплі на терницях мне, на терницях мне-ламає, повісмо розчісує...
"Вчора це було... увечері.
Князь Сарматський чипів за столом, праворуч нього — безрукий Ібрагім-ага. Я притулився під стірню. А на дверях по яничару. І біля вікон по яничару. Влада і міць... ха-ха... За дверима чонгур побренькував, чонгур покликав на килим дівку-бекечу, дівку звали по-християнському Онисією; у дівки білі перса, білі руки; дівка Онисія не з одним турком ніч переспала...
Ох...
Дівка Онисія...
Вона пливла в танці раз лебедем, а раз — вуткою; манила вона князя Сарматського то зблиском стегна, то кивком голови, то оголеними персами... вабила і посміювалась... він дурів за столом... долонями дошки кришив... і слину пускав.
Дівка Онисія витерла слину йому, до дверей ложниці довела, а потім — ліктем у груди... князь Сарматський укрився ногами... вкрився ногами і тверезів од її слів... Вона била словами: "У старих дідів я підстилкою служила... і ще послужу, доля моя гірка, гаремна, але не ляжу поруч із Гедеоном, перевертнем..."
Яничари її батогами...
Ібрагім-ага батогами...
Дівка-бекеча пухла, синіла, дівка, котра честі не мала, вище свою честь од княжої цінувала.
Дожився єси, князю Іхмеліскі, до чорної ганьби". Коні іржуть...
На коней пані суботівська Ганна Сомківна-Хмельницька не зважає, пряде вона кужіль, кужіль пряде — основу чинить, основу чинить — за кросна сідає.
Тче...
"Що, мамо, тчеш-шиєш? Мені саван... вітрило на той світ?"—"Ой тчу я товстину, тчу і мішок шию, шию для того, кого я Юрасем охрестила, для сина..."
Цієї ж таки ночі, коли в Якимовій комірчині до решти скапалася свіча, прийшли до нього Ібрагім-ага з яничарами.
Яким ждав їх. Був підголений, у чистій сорочці. Сидів на постелі і ждав.
— Дай шаблю,— сказав Ібрагім-ага. І Яким відстебнув від пояса шаблю.
— Дай каламар і перо,— і Яким простягнув списане перо і висушений каламар.
— Дай написане тобою.
Яким стояв перед турком і посміхався у посивілий вус.
— Чого не дам, того не дам. Нема... Списане мною ні мені, ні вам не належить.
— Обшукати,— звелів Ібрагім-ага.
Яничари обшарили комірчину, але за книгою і слід простиг.
— Де вона?
— На ясних зорях, на тихих водах.
— Князь Юрій — Гедеон — Звєнжик — Іхмеліскі наказав стратити тебе, Якиме Доброчине, за те, що честь княжу паплюжиш і міць його державну підриваєш.
— Якщо поетів страчують правителі, то й під владикою трон хитається. Це іздавна відомо. Поетів страчують або перших, або останніх.
І впав постріл.
Від пострілу зірвалися з припонів коні, повезли воронії князя Сарматського в Кам'янець на Турецький міст, повезли, бо вже мішок пані суботівська дошила.
Батько синові:
"...Безперечно, Богдане, є злі велети, як це не звучить парадоксально, але є і злі пігмеї, я не знаю, скільки їх треба на копу, але шкода од них не менша. Так свідчить історія. Свідчення її оправлені в дубові дошки і шкіру, сторінки прошиті струницями, ніщо з неї не викинеш.