Анка сказала.
— Записываем... Теперь моя пенсия — тоже запишем... Теперь сложим.— Довго морщив лоба, пенсії докупи складаючи.— Вот, посмотри!.. Ну, а если умножить на три... На три месяца, что там проживем?..
— А жить на что будем? — дійшло нарешті до Анки.
— Как — на что!.. Ты что, письмо сестры не читала?.. На дармовом будем жить!
Переконав таки. Анка теж гроші не віяла: берегла кожну копієчку.
— Это же подарок надо твоей сестре,— зажурилася.
— Подарок! — чмихнув Тукало.— Да она и без подарка будет нам рада.
Не довго й збирались — поїхали.
У Києві пересадка: дві години електричку чекати.
На екскурсійний автобус — час убивати? Шиї намулювати?
— Знаешь что, поехали на Лукьяновку. Я давно мечтал киевскую тюрьму посмотреть.
Тюрма виявилась так собі. Як для столиці — нікудишня тюрма! Куди там їй проти Луб'янки!
— Вот... Эти хахлы и тюрьму не могут соорудить человеческую.
Сам себе давно уже вважав "русским". І дітей повписував у метрики "Тукаловыми".
Потовклись біля в'язниці, обміряли її навіть по периметру та й на вокзал. Тукало ще хотів зайти, "представиться", але Анка боялася, що запізняться на електричку.
Ну, а в райцентрі, куди вони добралися електричкою, як і годилося: сльози й обійми.
— Ой братику, як же ти постарів!
Тукало теж сльозу видушив: "скупую, мужскую".
— Не плачь, сестренка, мы еще поживем, едрить твою мать!.. А это моя благоверная... Автобусом едем?
— Еге ж, автобусом наїздишся. Бензину немає!
— Неужели подводой?
— Підводою, підводою. Там такий жеребець, що за півгодини домчить.— Вивела на площу привокзальну, підвела до чорної "Волги".
— Оце сусід, спасибі йому, згодився підвезти. Він зараз буде: мотонувся на пошту.
— Ну вы живете! На "Волгах" катаєтесь!
— Катаємось, та не всі. Сусід із Черкас у нас дачу будує. Там такий домище вибехкує, що і в Черкасах не побачиш!
— Ворует,— сказав переконано Тукало.
— Та Бог святий знає. Не спіймали — не злодій.
Але Тукало стояв на своєму:
— Ворует! Теперь только слепой не ворует.
Аж ось і сусід. У костюмі джинсовому.
Познайомились. Сіли. Поїхали.
Тукало, коли райцентр проїжджали, поцікавився:
— А где у вас тюрьма?
— Яка тюрма? — Галя.— Тюрми тут зроду-віку не було.
— Как же вы живете без тюрьмы?
Аня — штовх непомітно у бока:
— Что ты несешь? Вон мужчина поглядывать начал.
А Галя, розумниця, одразу ж перевела мову на інше.
III
Ну й зажили у сестри: як сир у маслі каталися. Галя годувала їх як на заріз, щодня щось новеньке вигадувала.
Анка, спасибі їй, одразу ж зіспівалася з Галею: торохкотіли з ранку до вечора, як кулемети. Анка — на "чисто русском", Галя — на "хохландском наречии". Не так одна одну, як самі себе слухали.
Сестра ж часто скаржилась братові на сільське начальство. Гребуть під себе — впину не мають. Купили оно телевізор для клубу — не простояв і тижня: до голови помандрував.
— Не бояться нічого!
— Сажать надо!.. Сажать!..— казав щораз Тукало.— Эх, Сталин умер!.. Жиды отравили... Евреи... Секешь?
Галя "сікла" — головою кивала. Хоч жодного еврея живого не бачила.
— Перестройку затеяли, Советский Союз развалили! — продовжував обурюватись Тукало.— Такую страну угробить!... Весь мир дрожал перед нами... А сейчас?.. Тьфу!..
Щодня, полежавши після обіду, щоб сальце зав'язалось, зодягав свій мундир із значком чекіста почесного, взував чоботи, до гарячого блиску начищені, і на самі брови — картуз. З дашком полакованим. І, строгий, ішов до крамниці. Де збиралися пенсіонери. Колишні його однокашники. На побрехеньки. В основному про те, що воно в світі коїться і як жити далі.
Прислухались до Тукала. Як-не-як — із самої Москви. Всесоюзної столиці недавньої. Збирачки "русских" земель. Та й чужими не гребувала — охоче приєднувала.
Тукало говорив, як у землю гвіздки забивав. Заб'є ще й закаблуком придушить:
— Рассея стояла и будет стоять!.. А энтих всех — к стенке!..
Та невдовзі походи до крамниці урвалися. Урвались походи. 3 банальної, здавалося б, причини.
Украли картуз.
Серед білого дня нечиста сила поцупила!.
Тукало повісив його на кілок, з магазину вернувшись, щоб просохнув. Кинувся згодом: нема картуза! Кілок стоїть, а картуз наче випарувався.
— Где картуз? — закричав.— Кто посмел?
Ні Аня, ні Галя картуза не чіпали.
— Своровали!.. Украли!.. Голову сняли с плечей!..
Галя одразу ж на дітлашню стала грішити. Ганяють селом — впину на них немає. Так і лізуть у шкоду.
Тільки кого не розпитували — ніхто не бачив, не чув.
Як під землю провалився картуз!
Усю ніч не спав Тукало. А на ранок до дільничного міліціонера пішов. Простоволосий. Хоч Галя вслід і кричала, щоб Оверкову кепку надів,— страмитись не став.
— Вот...— сказав строго дільничному.— Вот, обокрали... Ищите злодея.
Дільничний щось не дуже загорівся шукать злодія. Тут он повнісіньку машину зерна з-під носа поцупили, а цей — з картузом!
— Та-ак,— сказав на те Тукало.— Не хотите при исполнении?.. Буду жаловаться!
Пішов до голови.
— Вот... Украли картуз... Форменный... Участковый пренебрегает обязанностями...
— Та якби тільки й лиха, що ваш картуз! — заступивсь голова за дільничного.— Тут он машину зерна, дядьку, вкрали — слідів не лишили!
— Не хотите искать?.. Буду жаловаться!
— Та жалуйтесь хоч і Господу Богу! Нам і без вашого картуза вистачає мороки.— І до секретарки з досадою: — Валю, дзвонили з району? — Ідіть, мовляв, дядьку, не морочте голову.
Тукала особливо оте "дядьку" образило. Був би у картузі — голова сто разів би подумав, перш ніж дядьком його обзивати.
— Буду жаловаться! — повторив уже з притиском.
Голова, глянувши в Тукалові очі бетонні, зрозумів, що від нього не відкараскається. Ухопив рурку нервово, набрав номер дільничного:
— Якимовичу! Тут у мене Тукало...— Замовк, слухаючи, що йому говорить дільничний. Поморщивсь з досадою: — Та поможи ти їм той проклятий картуз найти, бо спокою не матимем! — Кинув рурку на важіль.— Ідіть, дядьку, до дільничного.
Знову — "дядьку"!
"Ну, ты меня попомнишь!"
Не пішов до дільничного. Чекав до вечора: принесе? не принесе?
Не приніс!
"Та-ак..."
На ранок рушив у райцентр. До міліції.
Його пробували не пропустить до начальника: зайнятий. Тукало так глянув на чергового, що в того й мурахи по спині пробігли. "Меня?.. Чекиста заслуженного?.." Без дозволу в двері попер.