Грає так звана "жива музика", чорноокий саксофоніст дуже старається видобути пронизливі ностальгійні наспіви.
Однокурсники танцюють — хто з ким. І давні закохані, і випадкові пари. Чому ніхто не притяг сюди касетного магнітофона з "італійцями", під які вони всі кохалися в ті далекі роки?
Хоча вона — найвідоміша особа з їхнього курсу, ніхто не спілкується з нею, як не спілкувалися тоді. В просторі цієї зустрічі оживають тодішні зв’язки, а вона як була на віддалі від усіх, так і лишилася такою. Він бачить, що вона дивиться на нього. Тож він мовчки підходить до її столика, мовчки вклоняється їй. Тепер вона посміхається. І встає йому назустріч. Вони рушають туди, де танцюють, вона кладе йому руки на плечі, він обережно кладе долоні їй на спину.
А саксофоніст на сцені дуже старається грати для них усіх саме те. Музикант із ресторану зараз грає не за гроші. Він сьогодні "в ударі", і однокурсники відчувають це. Он скільки пар танцюють і шепочуть одне одному щось важливе.
— Радий за тебе, — шепоче він їй на вухо. — Дуже радий, правда.
Вона трохи відхиляється назад, здіймає очі на нього, і він не відводить своїх, хоча йому не по собі. Музика грає, зрілі люди ледь гойдаються в танці й дивляться одне одному у вічі. Потім він каже:
— Нічого кращого в моєму житті не було…