Відколи її ім’я стало на слуху? Відколи вона стала відомою жінкою? Давні знайомі найкраще відчувають перші успіхи тих, кого знали ще невідомими.
Я ніколи не могла перекричати своїх ровесників, хоча цікавилася тим же, чим і вони, і, як мені здавалося, могла б стати для них цікавим співрозмовником. Подумки я сперечалася з ними, наводила аргументи, цитувала авторитетів. А насправді мене ніхто не слухав, я не могла навіть сказати першого слова…
Чому він декілька разів перечитав ту статтю в молодіжній газеті, на яку випадково натрапив? А потім глянув на ім’я авторки: Н. Сохацька. Тоді зрозуміло. Це вона. Потім він довго зберігав вирізку з тої газети разом із документами, поки вона геть не пожовкла й остаточно не зітліла на згинах.
На час її написання вже минуло кілька років по закінченні університету. Вона, до речі, не закінчувала з ними. Пішла тоді після третього курсу. Вона була не в їхній групі, він не знав, чому вона раптом пішла. Не розпитував нікого, боячись, що хтось здогадається. Хоча, хто що міг знати? Тільки він сам.
Він відчув: вона пішла через нього. Через багато років вона скаже широкій публіці, а він почує, що пішла з університету, де вчилася непогано, через шокову ситуацію. Але це згодом дало добрий результат. Бо це допомогло їй знайти себе, прискорило її порозуміння із собою. Чого ж він штовхав її на той гіркий шлях, адже чоловіки мають допомагати жінкам, а не загартовувати їх… — Іноді ми прагнемо чогось досягти, я маю на увазі не наші досягнення перед вічністю, а досягнення в соціальному вимірі. І робимо це, щоб довести двом чи трьом людям на землі, що ми не нікчеми, — сказала вона в одному зі своїх інтерв’ю. І в нього закололо в серці. Чи він належав до тих двох чи трьох? І чи це честь, чи вирок?
А час ішов. Скільки разів приходила весна, і розквітали й облітали абрикоси, щоб поступитися місцем вишням, які вмить облітали, щоб настав час яблунь, які квітнуть трохи довше… Одного разу він побачив її в міжнародному аеропорту. Вона була сама, чекала свого рейсу. Він також був сам. Міг, зрештою, підійти до неї, обмінятися тривіальними фразами: "Як ти? Все гаразд? Бачив тебе по ящику!" Але відчув, що миттєвої радості зустріти давню знайому не буде, стане ще гіркіше, і тільки мовчки здалеку дивився на неї.
— Я обожнюю твою Сохацьку! — не раз казала його дружина, — така розумна жінка! Жоден чоловік не може її покла— сти на лопатки!
А йому згадувався невеличкий рубець на її лопатці, про існування якого йому було відомо. А чи пам’ятає вона його тіло, як він пам’ятає її, болісно шкодуючи, що так бездарно повівся з нею, коли надворі цвіла вишня, а в яблунь вже набрякали рожеві пуп’янки?
Господи, як швидко йде час. Ось доросла дочка тягне його, напівсонного, до телевізора. Там дискусія про остогидле ґендерне питання. Він відразу прокидається, бо серед учасників передачі вона. Тема дискусії дуже ризикована: що тягне жінок кидати дім, іти робити кар’єру? Звичайно ж, статева невдоволеність, наполягає відомий філософ, огрядний голомозий чоловік із трьома підборіддями й великою бородавкою на скроні. Тільки-но в такої милої кар’єристки (товстун огидно посміхнувся) з’явиться бодай якийсь мужичок…
— Бодай якийсь? — перебиває вона. — Але ж з-поміж вас стільки таких, що краще самою, ніж із вами!
— Я не кажу — зі мною, — відразу губиться товстун, — я, зрештою, одружений. — І я не сама, — відповідає вона, — ви стежили за мною, підслуховували мої приватні розмови? Як ви дійшли висновку про мою…
— Я нічого не кажу про вас особисто, пані Сохацька, але я хочу сказати, що інші жінки, ваші колеги…
— Тобто про їхнє життя ви маєте вичерпну інформацію?
— Не маю я ніякої вичерпної інформації! Але ці голодні жіночі погляди, невже ви думаєте, що це можна приховати?
— Отже, ви весь час ловите на собі неприховані голодні погляди жінок-кар’єристок? — камера фіксує її іронічну посмішку і піт на лисині товстуна.
— Молодець! — дочка плескає в долоні.
— Я вчився з нею на одному курсі…
— Мама казала! І вона вже тоді була така язиката?
Ні, не була. Але ж чому він нічого не зробив тоді, щоб не приймати на себе ті її публічні докори? І ось телефонний дзвінок від однокурсниці Тані, їхньої активістки. Цієї весни збирається їхній курс. Тридцять років усе-таки! Приходь! Ресторан "Маракуйя". Багато хто з наших буде напевне! І Сохацька буде.
— Вона ж не закінчувала з нами…
— То й що з того? Вона серед нас найвідоміша особа.
Невже тобі було б не цікаво поспілкуватися з нею? Іти чи не йти? Зрештою, не піти — означає виявитися боягузом. Так, сам по собі цвіт вишні не несе нічого, облетить, пожухне й зіллється з землею. Але цвітіння садів — то все одно щось особливе. То знак: ми можемо стати іншими, якщо… якщо знайдемо спосіб, як це робиться.
Від метро до ресторану він добрався пішки, хоча можна було під’їхати маршруткою. Чому організатори вибрали саме цей ресторан? Зараз весна. Але навкруги кам’яні джунглі спального району, немає жодного деревця, хіба що зеленіє травичка в палісадниках. Ось ресторан "Маракуйя". Біля нього якесь маленьке деревце, схоже на фруктове. Чи воно вже цвіло цього року?
У напівтемряві ресторану для них накрито з десяток столиків. Їхній курс був великий, кілька паралельних груп.
Прийшло досить багато людей. Дзвенькіт келихів, тривіальні тости, тривіальне, здебільшого інформативне спілкування давніх знайомих: "Як ти?" — "А як ти?" А ось йому на шию кидається його перша кохана, та, з якою він так не хотів одружуватися. З обличчя вона ще й досі дуже гарна, хоча й удвічі огрядніша.
— Боже, який ти був мудрий і яка я була дурна! — кричить вона. — Я тоді швидко розлучилася, потім ще двічі виходила заміж, поки доперла, що все це нікому не потрібно! Головне — кохання!
Вони сідають до столика, п’ють за давнє кохання. Потім до них підсідає її колишній чоловік, батько її сина — хлопцеві вже тридцять один рік! Мій Боже, тридцять один! Його дочці тільки двадцять два, отже, він іще не такий старий.
Колишня кохана радо спілкується зі своїм колишнім чоловіком, забуває про нього. А він шукає поглядом її. Власне, він давно вже її знайшов, давно знає, де її столик, а тепер от має можливість підійти до неї.