— Коля! — звернувся до фотографа один з картярів, очевидно, любитель пікантних знімків.— Ти зайди трохи праворуч, щоб на карточці деталі вийшли...
— Струнко! — похитуючись, крикнув офіцер з апаратом.— Я краще знаю, як треба зняти. Один хай дивиться на свого партнера, а другий — на живіт, на розкладені на ньому карти. Зробіть заклопотані обличчя.
— Коля, друже милий, ти нас замучив,— плутаючись язиком, благав другий картяр.— Ми вже разів п'ять знімались і все по-різному. Кінчай швидше. Треба знову взятись до серйознішої справи...
В числі орловських матросів був гальванер Голубев. Визираючи з-за дерев і чагарника, він напружено сопів носом, а потім раптом крикнув роблено-хрипким басом, крикнув по-начальницькому гучно, наче адмірал:
— Поздоровляю вас, панове офіцери, з величезною перемогою над ворогом!
Офіцери зразу сполошились. Ті двоє, що грали в карти на голому животі жінки, схопились і розгублено закрутили головами. Третій випустив свій фотографічний апарат і виструнчився. Жінка, лежачи на місці, навіть не поворухнулась.
В чагарнику розлігся регіт.
— МатросиІ — заверещав один з мічманів, помітивши, мабуть, в чагарнику синій комір форменки.
Всі троє вихопили з кишень револьвери і з матірщиною почали стріляти в той бік лісу, звідки чулись голоси матросів. Орловці втекли.
Слухаючи їхню розповідь, я думав про те, що буде, коли ми ще простоїмо тут місяців два-три.
КУРЧА
Придивляючись до життя броненосця "Орел", я часто запитував себе: нормальні ми люди чи ні? Багато що в нашій поведінці здавалось мені дивним і незрозумілим. Іноді ми лишались байдужими до важливих подій, а іноді незначний факт нас надзвичайно хвилював.
Місяця півтора тому рано-вранці старший сигнальник Зефіров поліз у скриньку з запасними прапорами. Відкривши дверцята, сигнальник раптом відкинув назад крутолобу голову й застиг у німому подиві: всередині скриньки копошилося курча. Як воно сюди потрапило? Може, товариші підсунули його, щоб посміятися над Зефіровим? Він довго не знав, що й думати, поки не побачив у куточку за прапорами яєчну шкаралупу. Істина відразу розкрилась. Зефіров згадав, як на одній з лопередніх стоянок ескадри він купив у тубільців зо три десятки яєць.
Іноді, коли не вистачало казенних харчів, він підживлявся ними. Одне яйце випадково закотилося за прапори. На кораблі, що стояв у тропіках, температура в затінку, і навіть уночі, була висока, наче в інкубаторі. Зародок в яйці ожив і перетворився на курча.
Новонароджений встиг висохнути і жовтою пухнастою кулькою невпевнено стояв на кволих рожевих, майже прозорих, ніжках. Засліплений денним світлом, він жалібно пищав, може, кликав свою матір. Зефіров нахилився над ним і посміхнувся від зворушення. Потім він обережно поклав курча на долоню і поніс вахтовому начальникові.
— Ось. ваше благородіє, чудо яке.
Лейтенант Павлінов, зсунувши чорні брови, суворо запитав:
— Це шо значить?
Але коли він дізнався від старшого сигнальника, в чому справа, то сам не зміг стримати посмішки. Зефірова оточили рульові та молодші сигнальники, з подивом розглядаючи його знахідку. Лейтенант Павлінов телефоном передав новину в кают-компанію. Офіцери юрбою повалили на передній місток, Сюди ж прийшли старший офіцер Сидоров і сам командир броненосця Юнг. Зефіров, почуваючи себе героєм дня, з запалом розповідав, яким чином курча змогло вилупитися з яйця. Офіцери дивувались, по-різному виявляючи своє захоплення:
— Чудесне явише!
— Чудово!
— Яке зворушливе створіння! Командир Юнг ласкаво сказав:
— Сім'я наша на одну душу збільшилась.
Старший офіцер Сидоров, розправивши сиві вуса, добродушно додав:
— Це, Миколо Вікторовичу, віщує щастя.
Навіть лейтенант Вредиий і мічман Воробейчик, дивлячись на курча, розчулились і подобрішали.
На місток почалося паломництво команди: підіймались не лише стройові матроси, а й машиністи та кочегари. На невеликій площадці вони не змогли всі вміститися. Вахтовий начальник проганяв їх назад, а вони благали:
— Ваше благородіє, курча, кажуть, народилося без квочки.
— Нам тільки разочок глянути на нього.
Кінчилося тим, що куоча довелось понести на бак. Тут зібралися сотні людей. Ширше розсунулося коло, щоб усім було видно новонародженого, який кволо бігав по дерев'яному помосту палуби. Курча, схоже на живу шафранову кульбабку з ніжно-рожевим дзьобом, з чорними й маленькими, як бісер, оченятами, що наївно на нас дивились, здавалося нам надзвичайно привабливим. Я не впізнавав команди і себе самого. Тяжкий настрій зник, немовби ми й не переживали ні здачі Порт-Артура, ні заіибелі 1-ї ескадри, ні враження від статей Кладо, який доводив, що 2-а ескадра слабша від японського флоту майже вдвоє, ні страшної розправи з робітниками, вчиненої царем 9 Січня. Від погляду на курча прояснювались найпохмуріші обличчя. Збуджені, ми раділи вголос, як діти, ніби нам повідомили про закінчення війни.
Хтось вигукнув:
— Цікаво б угадати, що з нього буде— курка чи півень?
На середину кола вийшов кочегар Бакланов. Двома пальцями він узяв курча за ноги й високо підняв руку. Голова курчати звисла донизу. Кочегар авторитетно оголосив:
— Бачите? Півничок! Ніяких сумнівів. Якби була курочка, то вона б намагалася підтягти голову до тулуба. Я два роки був батраком у маєтку одного пана і точно знаю цю справу.
Бакланов спустив курча на палубу і відійшов убік. У нас на кораблі чимало перебувало дорослих півнів усяких порід, і це ніколи нікого не хвилювало. Ніхто не шкодував, коли їх різали для офіцерського столу. Та й у себе на батьківщині більшість з нас росла на селі разом з півнями. Але тепер від слів кочегара ми зраділи ще більше. Почулись голоси:
— Ми не віддамо курчати в кают-компанію!
— Воно мусить належати всій командії
З цим усі погодились. Почали радити, чим годувати курча. Деякі вже мріяли, який з нього виросте красунь півень, обов'язково вогненно-червоний, і з яким задоволенням слухатимуть на кораблі його спів. Він подаватиме свій голос на всю ескадру. Сам "скажений адмірал" лусне від заздрощів до нас.
Начальство насилу розігнало команду на роботи. Але в цей день у всіх відділеннях корабля розмова йшла лише про курча. Ми не могли забути про нього. Може, воно через те так схвилювало нас, що було занадто малим і беззахисним серед цього величезного царства заліза і потужних механізмів, саморушних мін, баштових і бортових гармат, тисяч вибухових снарядів. Уряд хотів, щоб ми підтримали на полі бою зганьблену честь Російської імперії. Але тепер ніхто вже про це не думав, як і про своє безвідрадне існування. Курча, немов найрідніша і найулюбленіша дитина, заповнювало всю нашу свідомість.