— Тепер тільки про це й говорять у всіх частинах корабля: в кочегарці, в машині, за подвійним бортом, в мінних відділеннях, на баку. Газети зачитали до того, що важко стало розбирати текст. Дехто з команди переписує статті собі в зошити. Збудження серед маси росте. Кладо вважають мало не за революціонера. Він не побоявся сказати правду і за те був заарештований... *
Васильєв, вислухавши мене, заговорив:
— Наші офіцери теж від нього в захопленні. Він показав усі труднощі перемоги над Японією. А це значить, що з начальства знімається відповідальність в разі нашого програшу. Кладо і теперішнє, і майбутнє піддав нещадній критиці. Це добре. Але ми все-таки почекаємо іншого критика, ще сміливішого, такого, який підніметься і над Кладо. Коли вже взялися критикувати, то треба це робити по-справжньому і добиратись до самого коріння нашого соціального ладу. Він оцінив нашу ескадру одиницею, а японський флот — одна і вісім десятих. Інарше кажучи, противник сильніший за нас на морі майже вдвоє. Щоб перемогти японців. Кладо радить послати на Далекий Схід все лахміття Балтики і посудини Чорного моря. Але хіба таким поповненням нашої ескадри ми зрівняємося з японцями? Ні. Але, якби навіть і зрівнялись обидві сторони морськими силами, це ще не забезпечило б у повній мірі нас від небезпеки. Кладо, підраховуючи бойові коефіцієнти, не взяв до уваги ще цілий ряд обставин. Японський флот забезпечений портами, доками, майстернями, складами. А у нас є єдиний порт — Владивосток, але й той неустаткований і жалюгідний. Треба мати ще на увазі те, що противник за цю війну встиг набути досвіду і натхненний здобутими перемогами. А що ми протиставимо цьому? Нашу воєнну непідготовленість, тупість і бездарність головного командування, що викликають навіть у офіцерства невіру в свої сили. Згадайте весь безлад в бою з гулльськими рибалками...
— Дуже добре пам'ятаю,— вставив я.— По-моєму, вже тоді всю ескадру треба було завернути назад і скоріше укласти мир.
— Але, як бачите, цього не було зроблено, і ми йдемо далі. Природа обділила наших верховодів розумом. Тепер припустимо, що ми переможемо. Що ж з цього вийде потім? Треба буде продовжувати вже почату східну політику. Доведеться відновляти з-під руїн залізницю, фортецю, порт. Треба буде тримати на краю світу величезний флот і чималу армію. Далі нам не обійтися без вугільних станцій. На все це потрібні народні гроші. Адже східна політика буде здійснюватись насильством над життям ста сорока мільйонів людей. Загляньмо ще далі в майбутнє. Зовнішній ворог приборканий. Тоді побідоносний уряд пригадає дещо і внутрішньому ворогові. І знов заживемо по-старому. Будемо проводити світову політику, лібералів частувати привидами реформ, а революціонерів— каторгою і кулями. Словом, цілковита безпросвітність у майбутньому.
Від розмови з ним мені стало ще сумніше, ніж від статей, прочитаних у газеті. Кладо уже не здавався мені такою визначною людиною. Васильєв помітив мою зневіру і вигукнув:
— Нічого, друже! Все буде інакше.— Він перемінив тему розмови.— Он у мене в кутку висить ікона Миколи-угодника. А ви знаєте, звідки вона мені дісталась?
— Робітники подарували її вам, коли ми ще стояли в Ревелі, Вони хотіли написати вам подячну грамоту, але побоялися це зробити: і вас могли б підвести, і себе.
— Я все-таки зрадів такому подарункові, хоч і не вірю в чудодійну силу його. У мене є свій пророк.
З останніми словами він заліз на стіл, дістав з-за ікони важкеньку книгу і показав її мені. Я із здивуванням прочитав назву книги: "Капітал" Карла Маркса.
Мене не вабили ні офіцерські чини, ні ордени, ні багатство. Я добре знав, що все це дістається людям не обов'язково обдарованим і чесним. Але мені хворобливо-пристрасно хотілося бути такою ж розумною і освіченою людиною, якою в моїх очах був Васильєв, хотілося так само, як і він, перебуваючи навіть на військовому кораблі, читати Маркса і геніальні твори інших мислителів, так само, як він, вільно розбиратися в усій плутанині життєвого чортовиння. Васильєв, зважуючи в руці важкий том, засміявся:
— Виходить, що Микола-угодник догоджає викривачеві всіх святих і навіть прикриває його собою?
— Так.
В двері постукали. Васильєв вмить сунув Маркса під подушку й крикнув:
— Зайдіть!
Коли через поріг ввійшов лейтенант Вредний, я вже стояв на витяжку.
Васильєв суворо наказав мені:
— Отже, по три чарки відпустиш двом машиністам за мій рахунок. Можеш іти.
Я зробив поворот за всіма правилами військової людини і вийшов.
Як відгук на статті Кладо, які багатьом відкрили очі на безнадійне наше становище, сталися непорозуміння на крейсері 1-го рангу "Адмирал Нахимов". Діло було так..В той час, як на багатьох великих кораблях майже щодня випікали свіжий хліб або, коли не було відповідних печей, роздобували його на березі, команда крейсера змушена була задовольнятися напівгнилими сухарями. Не тільки під час походу, але й на якірній стоянці їй не видавали хліба. Матроси, невдоволені з цього, ремствували. З начальства ніхто не звертав на них уваги. Так тривало до 10 січня, поки хтось із машиністів не поставив питання руба:
— От тепер ясно стало, що вмирати йдемо. А нас годують червивими сухарями. Люди ми чи собаки?
Інші підхопили:
— Добрий хазяїн собак краще годує.
— Сьогодні ж вимагатимемо свіжого хліба. Годі.
1 на кораблі, по всіх його відділах, серед нижніх чинів почався шепіт. Якби начальство було спостережливіше, воно помітило б у своїх підлеглих переміну в настрої: загадковішими стали обличчя із стиснутими щелепами, в очах відбивалась ворожість. А ввечері всі видані на руки сухарі полетіли за борт. Після молитви, незважаючи на наказ вахтового начальника розійтись, матроси залишились на місці, вистроєні по-вахтово на верхній палубі, вздовж обох бортів крейсера. В пітьмі, що наступила, два фронти були схожі на два нерухомі бар'єри. Такий гуртовий непослух проявився вперше за весь час плавання. Офіцери цим були дуже здивовані, тим більше, що значна частина команди була гвардійського екіпажу — найдисциплінованіші і найнадійніші матроси. Тепер уже сам старший офіцер підвищив голос, наказуючи команді розійтись. І знов кілька секунд тривала моторошна мовчанка, наче люди всі оглухли. Нарешті з заднього ряду першої вахти, здалеку, як громовий гуркіт грози, що наближається, басисто прозвучало: