— Найцікавіше за все,— продовжував він,— як тут виконується смертна кара. Бідняків просто прибивають де-небудь в темному кутку, і кінець. Зовсім інших заходів вживають щодо багатих або знатних людей, засуджених на смерть. Таку людину спочатку запрошують на бенкет. Вона їсть і п'є разом з усіма. А потім їй пропонують фатальну чашу з отрутою. Перед тим як спорожнити її, вона повинна вітати короля або королеву. Декого змушують утопитись в болоті або спалюють на вогнищі. Іноді засудженого із знатних людей підводять до залізної палі і пропонують йому добровільно сісти на вістря. Одним словом, проливати насильно кров благородних не можна. Така милість щодо них говорить тільки про великодушність головного представника влади...
— От так великодушність королівська! — вигукнув боцман Воеводін.
— В усіх державах вони однакові,— крізь зуби промовив гальванер Голубев.
— Хто однакові? — запитав доктор.
— Королі та королеви, ваше високоблагородіє. Всі вони милостиві і великодушні.
Доктор, усміхаючись, мовчки поляскав Голубєва по плечу.
Ми зупинилися біля одного будиночка, який був багатший за інші. Він належав індусам. Під широколистим деревом в голубуватому затінку молода жінка товкла в дерев'яній ступі рис. Весь одяг її складався з одного великого, як простиня, платка, розмальованого в червоні і жовті кольори. Цей платок заміняв їй спідницю, облягаючи нижню частину тіла, а потім, перекинутий навскоси через одне плече і прикріплений ззаду на стегнах, прикривав груди і частину спини. Босі ноги, оголені трохи вище колін, були красивої форми. Маленька голова з смоляним волоссям, закрученим у грецький вузол, трималась гордо на круглій тонкій шиї, яку облягало червоне, як краплі свіжої крові, коралове намисто. Звідки вона взялася тут, ця жінка, з таким правильно окресленим лицем, з рівним тонким носом, з ніжною шкірою кофейного кольору? Очі її в густих віях, як два чорні блискучі озерця в очеретах, дивились на нас таємниче, ніби з іншого світу. На наше здивування, вона почала усміхатися надто сміливо і, продовжуючи роботу, дражливо вигинала свій стан. Це не від неба, а від неї дихнуло на нас жаром, і ми остовпіли. Боцман Воєводін, ситий і дужий, підкручуючи вуса, вп'явся в неї очима з такою пожадливістю, що в нього на висках набрякли вузли вен. Гальванер Голубєв визнав за потрібне попередити його:
— Зажмурся, боцмане, а то зомлієш.
— Ходімо далі,— наче отямившись від забуття, пробурмотів здавленим голосом Воєводін.
Вася Дрозд, людина поривчаста і гаряча, навпаки, зблід, дихав шумно, роздуваючи ніздрі, і в нього за вухами, на шиї, судорожно засіпалась шкіра.
Ми пішли від Хелльвіля в північно-західному напрямі, туди, де є озеро, в якому водяться крокодили. В міру того, як ми заходили в ліс, халупи тубільців зустрічалися рідше. Нас супроводили три підлітки, що знали кілька слів по-французьки. Вони вели нас прямою просікою серед лісу. Кожне дерево притягало до себе нашу увагу. Тепер пояснював нам більше доктор. Збоку від нас, у низині, виринув цілий гай штучно насаджених кокосових пальм. Ми звернули туди. Тут не було ні чагарника, ні підліска. Височіли лише, як у нас у сосновому бору, стрілчасті стовбури, вершини яких, розсипаючись гіллям, схожим на страусове пір'я, нагадували зелені фонтани. Біля сотні горіхів обтяжували кожне дерево, звисаючи гронами в десять-п'ятнадцять штук. Хотілось пити, і ми тут же купили в хазяїна плантації кілька кокосових горіхів, завбільшки з дитячу голову. Всередині кожного такого горіха, крім ядра, було ще рідини, так званого кокосового молока, з пляшку. Ми задовольнили свою спрагу. Пальми ці звичайно ростуть на узбережжі, і плоди їхні, зірвавшись у воду, плавають по хвилях теплих морів, перекочовуючи іноді за тисячі миль, поки їх не викине на берег. Коли грунт і клімат сприятливі, горіх одразу ж пускає коріння, живлячись перший час власним запасом ядра і вологи, і в невідомому краю починає виростати новий гай.
Вийшли на просіку і рушили далі. Матроси поступово відставали,— їм у місті було цікавіше. Нас залишилося всього сім чоловік: мої приятелі і доктор з одним пацієнтом. Навколо нас, вишкіряючи білі зуби, кружляли три малолітні гіди.
Боцман Воєводін, ідучи поруч зі мною, все згадував індуску й вигукував:
— Ну й жінка, скажу я тобі! Як глянула темними, як ніч, очима, наче кулями пронизала мене!
Мінер Вася Дрозд, згоджуючись з ним, зітхав:
— Краще не говори про неї. Тільки всміхнулась вона, я відразу відчув у всьому організмі відродження.
Ліс густішав, виявляючи тропічну повноту життя, і все було тут для нас нове. Пестили око тамаринди, ці прекрасні дерева, під покровом яких начальники сакалавів будують свої житла. Траплялись сагові пальми, потім рафії з товстими і коренастими стовбурами, з важкими гронами плодів. А от велетенський банан, або, як його називають, "дерево мандрівників", розкинув своє листя широким віялом; в пагінках його стебла людина може найти воду для пиття. Стрункий пірамідальний ліс війнув на нас запахом гвоздики. Відразу ж явилась очам інша картина: нетовстий стовбур, а на ньому наче надітий капелюх з багряно-оранжевих квітів, що розкрилися під сонцем в усій своїй вогняній пишноті. Довго милувались хлібним деревом: плоди його, завбільшки з гарбуз, прикріплювалися короткими стеблами прямо до стовбура і звисали, як величезні ясно-зелені м'ячі.
Звернувши з просіки, ми пішли второваною стежкою. Вийшли на галявину, а з неї очам відкрився океанський простір. Погляди наші були спрямовані на коралові атоли, облямовані хвилястою бахромою кокосових пальм. Здавалося, що ці пальми піднялись прямо з океану і пливуть по його блискотливій поверхні. Біля підніжжя їх, незважаючи на затишшя, грали пінисті буруни, стріпуючись, як волохаті білі ведмеді. Сонце стояло вже високо. Гаряче проміння, як найтонші розпечені голки, проходило під шкіру, випаровувало з нас вологу, палило тканини і нерви.
Що далі просувалися ми, то дужче вражало нас багатство дикого південного світу. Ну, як можна було не затриматись біля гутаперчевого дерева? Воно мало свої особливості, поступово спускаючи з гілляк коріння і впинаючись ним у грунт. Коріння це товщало й міцніло і з часом перетворювалось у самостійні стовбури. Так утворювалась численна колонада одного дерева, а над ним розкидалось широке склепіння з листя, під яким могла б розміститись ціла рота матросів. Іноді траплялись такі густі хащі, що не можна було звернути з доріжки вбік. Земля була тучна і жирна від перегною, і на ній не лишалось порожнього місця. Проміжки між великими стовбурами заросли підліском, всяким чагарем, мережаною папороттю. І все це було обплутане в дикому безладді ліанами, повзучими дерев'янистими рослинами, осипаними то червоними, то блідо-фіолетовими квітами. Ліани, звиваючись, обкручували дерева, як удави, підіймались до їх вершин, потім звисали вниз у формі спіралей, поки не зачіплювались, розгойдувані вітром, за сучок іншого стовбура. Деякі з них, голі й еластичні, наче корабельні конопляні канати, простяглися вгорі в різних напрямках — і горизонтально, і навскоси; інші упали до підніжжя своєї підпори і безпорадно лежали, скручені в кільце. Це суцільне плетиво робило ліс непролазним. Складалося враження, що вся ця екзотична сила рослинності в гонитві за світлом змішалась і переплелась між собою, душила одна одну.