Жадоба нових вражень перемагала нестерпну спеку. То в один, то в другий бік повертались голови людей. Погляд, блукаючи, не знав, на чому зупинитись. Все вабило своєю екзотикою: і просинь між ліловими горами, схожими на напнуті паруси, і горби, що стікали смарагдом рослин, і таємнича тінь, що залягала в ущелинах, і своєрідні звиви берегів, поритих фіордами. Бувалі моряки запевняли; що околиця Носсі-Бе своєю красою нагадує Неаполітанську затоку. Ліворуч серед яскравої зелені тропічних нетрів почали показуватись білі будинки європейців, а за ними на уступах червоного глинястого горба тулились убогі хатини тубільців. Це було невелике місто Хелльвіль, назване так на честь французького адмірала Хелля, який приєднав у 1841 році ці острови до колоніальної імперії. Нарешті в бухті, під високою лісистою горою, побачили кораблі, з якими ми розлучилися в Танжері. Тут же, крім вугільників, транспортів, добровольців, стояв і крейсерський загін контр-адмірала Енквіста.
Коли ми тільки ще входили на рейд, нас зустріла, красуючись білістю корпуса, маленька і жвава французька міноносна з піднятим на щоглі сигналом: "Ласкаво просимо". Під проводом цієї міноноски ми пішли повз судна, які стояли на якорі. Потім "Суворов" поклав право руля і, зробивши крутий поворот, прорізав іхній стрій. Колона наших броненосців пішла за ним. На флагманських кораблях, виблискуючи начищеною міддю труб, музиканти грали військовий марш. В сліпучому сяйві полудня, в гарячому мареві повітря, серед берегової розкоші островів, на якийсь час схвилювавши душу, далеко розливалися звуки духового оркестру. Загальна радість побачити один одного охопила всіх, і ми, обливаючись потом, шалено кричали "ура", кричали щиро, з несамовитим натхненням, не шкодуючи голосу, наче ця зустріч назавжди визволяла нас від смертельної нудьги.
НА РЕЙДІ НОССІ-БЕ
Тяглися доба за добою, як ланка за ланкою якірного каната. Я і далі з упертістю ненаситного спостерігача стежив за життям нашої ескадри.
Знайомі матроси з загону Фелькерзама розказали мені про своє плавання, їм було легше, ніж нам. Вони пройшли відстань значно меншу за нашу і зупинялися в більш упорядкованих портах. Розлучившись з нами в Танжері, їхні кораблі пішли Середземним морем в бухту Суда на острові Кріт. Тут простояли десять днів. Команду часто відпускали на берег освіжитись. Наступна стоянка була перед входом до Суецько-го каналу — в Порт-Саїді. Щасливо прорізали Червоне море з зупинкою в Джібуті, де пробули півтора тижні. В Індійському океані на два дні кинули якір біля мису Рас-Гафун — крайньої східної частини Африки. Нарешті з'єдналися з нами в Носсі-Бе. В усіх згаданих портах вантажили вугілля, приймали провізію та інші необхідні припаси, трохи ремонтувались.
Контр-адмірал Фелькерзам, на протилежність командуючому ескадрою, ставився до своїх підлеглих більш дбайливо. Як тільки ввійшли в тропіки, матроси у нього почали носити коркові шоломи, а ми в цей час прикривали від сонця свої потилиці ганчірками. О дев'ятій годині ранку, коли починалась страшенна спека, у нього на кораблях припинялися всі роботи, витрачалось ще трохи часу на прибирання, а потім — відпочинок до третьої години дня. У нас цього не було. В Носсі-Бе він щодня відпускав матросів на берег великими партіями. Коли ми прийшли, зразу все це припинилось, і почали відпускати з суден на прогулянку тільки на вибір або хворих.
По всій команді до останнього часу ходила чутка, що Росія нібито придбала в Південній Америці шість броненосних крейсерів і що вони вже в дорозі і скоро доженуть нас. Після загибелі Артурського флоту багатьом хотілося вірити в такий міф. Команда й офіцери з загону Фелькерзама в цьому відношенні пішли ще далі: вони навіть були переконані, що ми приєднаємося до них не самі, а приведемо з собою нові іноземні кораблі. І тільки тепер, з приходом в Носсі-Бе, з'ясувалося, що справа з купівлею провалилась остаточно. Але відразу ж ми почули іншу новину, яка трохи пом'якшила важкий настрій: в ЛібавІ спішно формується 3-я Тихоокеанська ескадра. До складу її ввійшли такі судна: ескадрений броненосець "Император Николай І", броненосці берегової оборони "Адмирал Сенявин", "Генерал-адмирал Апраксин", "Адмирал Ушаков" і крейсер 1-го рангу "Владимир Мономах". Командувати ними призначено контр-адмірала Небогатова, який у половині січня вирушить із своїми кораблями на з'єднання з нами.
Моряки жартували з приводу цієї ескадри:
— Посилають до нас вишкребки Балтійського флоту.
— Хоч цей кулак і з п'яти пальців, але по-старечому дряхлий І кволий.
— Плавучі шкарбани.
— Самотопи.
Багато ще говорили в такому ж дусі, але в душі багато хто радів: від кораблів Небогатова принаймні буде хоч та користь, що частину ворожих ударів вони приймуть на себе. При цьому само собою поставало питання: коли посилають 3-ю ескадру, значить, ми будемо ждати її тут? Але тоді навіщо ж ми негайно почали вантажити вугілля? У нас його було в запасі досить.
Четвертий день пішов, як ми ковтаємо кардіфський пил. Вночі люди спали, абияк лежачи просто на купах вугілля і задихаючись у теплому і вогкому, як в оранжереї, повітрі. Вдень чамріли від незвичної спеки. Ніде ще не відчували такої жари, як тут. Часом здавалося, що весь видимий, чарівний простір під голубим склепінням неба перетворився в грандіозну гартівну піч. Ми потіли вдень і вночі і випивали неймовірну кількість морської води, що пройшла через суднові опріснювачі. Без мінеральних розчинів, тепла, вона була огидна, коли її не засмачити лимонною кислотою. Постійна спрага мучила людей, виснажуючи організм. Деякі почали хворіти на тропічну хворобу — тіло вкривалося висипом, ледве помітними пухирцями. До того ж у більшості команди зносилося взуття, а ходити босоніж по вугіллю, що валялося майже в усіх приміщеннях броненосця, було нестерпно. За розпорядженням начальства, марсові почали плести з пасом тросу постоли. Матроси, завжди чисті й охайні, тепер нагадували обідранців. Мені не раз доводилось чути озлоблене ремствування:
— Що за прокляті порядки в нашій країні! Посилають нас на смерть і не можуть дати навіть взуття.