на яку було витрачено сотні мільйонів народних грошей, не витримала облоги противника і здалась. Японці захопили весь гарнізон — 40 тисяч чоловік, з усіма гарматами, зі складами, з військовою амуніцією. Такий був фінал тієї боротьби, яка тривала протягом десяти місяців на цій далекій землі. Там, безумовно, кожна п'ядь суходолу була густо полита кров'ю російських воїнів.
Звістка про загибель 1-ї ескадри і падіння Порт-Артура підірвала бойовий дух не тільки у матросів, що й без того не хотіли воювати, але й у офіцерів. Вони почали втрачати віру в непереможність російської зброї, прославленої Ушаковим, Суворовим, Кутузовим та іншими великими флотоводцями і полководцями. Деякі з офіцерів самі переказували нам новини про наші невдачі вже в іронічному тоні. Інші, розмовляючи між собою на тему про війну, не соромились в присутності матросів різно висловлюватись на адресу головних "рятівників" батьківщини. Такі слова в устах офіцерів, можливо, звучали вперше в історії російського флоту, тому вони впливали на матросів приголомшливо.
Під тентом прогулювались двоє молодих людей: вузькогрудий, знуджено-млявий механік в чині поручика і вахтовий'офіцер з мічманськими погонами на плечах, він же виконуючий обов'язки молодшого штурмана. Мічман з бугруватим носом був невисокий. В ньому вдало сполучались серйозність бистрого розуму з веселим характером, за що його й поважали матроси. Але тепер, розчарований, немовби картаючи самого себе, він говорив своєму співрозмовникові:
— Почали ми війну погано, продовжуємо погано, а кінець, мені здається, буде ще гірший. Взяти для прикладу Артурську ескадру. Вона була сильніша і краще організована, ніж наша. І особовий склад її мав більше бойового досвіду, ніж ми. Там порівняно з нами були справжні моряки. Що ж, однак, сталося?
Механік єхидно вставив:
— Перша ескадра з надводної перетворилася в підводну. Мічман підхопив:
— Саме так! Перетворилася в підводну ескадру! А тепер здано і Порт-Артур. На що ще надіятись? На генерала Куропаткіна?— Він весь обставився іконами і тільки одне, наче дятел, довбає: терпіння, терпіння і ще раз терпіння. Що може бути дурніше? Тепер генерал Ногі, покінчивши з нашою фортецею, вивільнився зі своєю армією. Значить, нова вогняна лавина покотиться па наше сухопутне військо. На суходолі наше становище ще більше погіршає. Що ще в нас лишається? Друга ескадра проявить чудо і оволодіє Японським морем? Але будемо, друже, відверті: цей набрід різнотипних і різномастих суден при нашій нерозсудливості являє собою тільки пародію на бойову ескадру. Звідси висновок: ну, який сенс провадити війну далі? Аби тільки збільшити ганьбу Росії?
Механік, відмахнувшись від запитання, сказав:
— Від безглуздих голів годі ждати якогось глузду. А у наших командуючих саме такі голови.
Біля полудня з нами зустрілись два міноносці — "Бедовый" і "Бодрый" та крейсер "Светлана". Ці судна були з загону контр-адмірала
Фелькерзама. Побачивши їх, ми зраділи, як діти. Значить, незабаром з'єднаємося і з іншими кораблями, а тоді разом будемо поневірятися.
Ескадра зупинилася. Від "Светланы" відійшла шлюпка з офіцером до флагманського корабля, очевидно, з донесенням від Фелькерзама. Міноносець "Бодрый", маючи пошкодження в машинах, міг дати тільки сім вузлів ходу. Пароплавові "Русь" було наказано взяти його на буксир. Рушили далі.
Другого дня було різдво. Коли підіймали кормовий прапор, знялись на всіх суднах і стеньгові прапори. А через півгодини, застопоривши машини, ескадра зупинилась, тримаючись у відкритому океані. Це було за тридцять миль від Дієго-Суарец. Весь ранок ми чистились, чепурились, а потім слухали в судновій збірній церкві обідню.
Від Самого дитинства це свято у мене завжди було пов'язане або з сильними морозами, або з завірюхою. А тепер вперше я зустрічав його в нестерпній спеці. Від буднів воно відрізнялося ТІЛЬКИ тим, що для команди трохи поліпшили обід та менше було роботи.
Коли сонце піднялось до зеніту, сяючи прямо над головою і не даючи ніякого затінку, океанський простір сповнився гуркотом гармат. Кожне судно зробило салют в тридцять один постріл. Ескадра оповилася димом чорного пороху.
— Це ми рибу лякаємо в океані,— жартували матроси. Знову запрацювали машини.
В цей день в кают-компанії було більше п'яних, ніж звичайно,— пили з горя, заливаючи лікерами душевну порожнечу. Один мічман, рознервувавшись, вигукував із сльозами на юних очах:
— Нас посилають на Голгофу. Ну, а коли я не можу бути Христом, тоді що? Силою потягнуть мене?
Офіцери умовляли його заспокоїтись, але він, нікого не слухаючи, продовжував:
— Я тільки перший рік на службі. Не ми, молодь, створювали цей ідіотський флот. Він є результатом діяльності наших тупих і бундючних, як індики, адміралів. Хай вони самі і розплачуються. А ми тут при чому? Хіба наше життя — лушпиння картопляне?
Надвечір ескадра змушена була притишити хід до шести вузлів. Причиною тому був броненосець "Орел", на якому зіпсувалась паропровідна труба в кочегарці. Крейсер "Светлана", набравши великого ходу, помчав уперед, щоб повідомити Фелькерзама про наше наближення.
Перед спуском прапора наше начальство заметушилося, помітивши на горизонті ряд димків. А незабаром броненосець "Бородино" доніс семафором, що з його марсів видно чотири великі бойові кораблі. На жаль, при ескадрі не було жодного крейсера, який можна було б послати у розвідку і з'ясувати, якій країні належать судна. Троє з них повернули від нас убік і зникли в вечірній темряві, а на четвертому на короткий час відкрили нічні вогні. Але потім і цей корабель, коли догорів пишний сонячний захід, зник у мороці ночі. З висоти безмісячного неба спокійно блимали зорі, теплі й привітні. Побоюючись атаки, команда й офіцери спали біля своїх гармат, не роздягаючись.
Шлях, яким просувалась ескадра, був мало досліджений і не досить "проміряний. Командир, капітан 1-го рангу Юнг, перебуваючи в ходовій .рубці, нервував. При ньому були два штурмани. Обидва вони дуже часто схилялись над розкладеною на столі морською картою, однак керуватися нею було важко. Старший штурман, франтуватий лейтенант, безпорадно розводячи руками, бурчав: