одержувати гонорар.
Біля під'їзду "Нового времени" п'ятеро залишились на вулиці, а я і ще двоє матросів пішли в редакцію. Ноги мої відмовлялись служити, обличчя пашіло, немовби я збирався вчинити якийсь злочин, але мене підбадьорювали мої товариші.
— Страшніше Цусіми не буде. Дивак!
В редакції, показуючи свої документи, я задерев'янілим язиком пояснив мету свого приходу. Літній чоловік з роздвоєною борідкою, слухаючи мене, поблажливо усміхався. А потім все з'ясував і пояснив мені:
— Гонорар ви .можете одержати. Але спочатку ви мусите дістати на це згоду Серебренникової, дружини покійного командира. Через неї ваш матеріал надійшов до редакції. Адреса її у нас є.
Ми юрбою вирушили розшукувати потрібний нам будинок. На цей раз всі мої товариші залишились біля воріт, а я сам через чорний хід добрався до кухні.
Вдова Серебренникова, коли дізналась, що я автор нарису, запросила мене в розкішний зал. Вона дякувала мені, що я так добре відгукнувся про її чоловіка. Я на це відповів:
— Ваш покійний чоловік був досвідчений командир і прекрасна людина. Команда дуже любила його.
Говорячи так, я анітрохи не лестив їй. Він справді був таким. Замолоду він брав участь у революційних організаціях, і це не минуло безслідно.
— Ви зобразили страшну картину загибелі корабля. Який жах пережив мій покійний чоловік. Ще й досі я ходжу, наче в кошмарі...
Вона заплакала.
Через півгодини, з листом в кишені, ми вже мчали в редакцію. Знову двоє супроводили мене нагору. Після деяких формальностей ми втрьох рушили до каси. Мені сказали:
— Розпишіться і одержіть п'ятдесят два карбованці.
Я остовпів від названої суми. Вона мені здавалась неймовірною. Я боязко перепитав:
— А ви не помилились?
В цей час з одного боку товариш смикнув мене за полу піджака, а з другого — я дістав у бік стусана, який означав, що я викінчений дурень. Касир теж образився на мене і суворо заговорив:
— Яка ж тут може буги помилка? П'ятсот двадцять рядків. По десять копійок за рядок. Отже — п'ятдесят два карбованці.
Надзвичайно довго я розписувався, виводячи тремтячим пером літери, але вниз ми збігли з такою швидкістю, немов спустились на крилах.
Я з гордістю, потрясаючи грошима, заявив товаришам, що чекали внизу:
— Ось вони — п'ятдесят два карбованці!
— П'ятдесят два? — наче зітхання вирвалось у них.
— Так.
Поверталися ми додому бадьорою ходою. У кожного з нас був якийсь пакунок. Ми несли горілку, вина і безліч різних закусок. Майже на вй гроші закупили.
У напівпідвальному приміщенні на великому столі розіклали закуски, поставили випивку.
— Ну, друже Альошо, за твій літературний успіх!
Цокались, пили, закушували. В кімнаті ставало все гамірніше. Товариші збуджено говорили мені:
— Таж матросом був! Перший-ліпший начальник міг би тобі всю пику розквасити. А тепер став літератором. Як воно, га? От куди махнув!
Революційні бурі 1905 року, що збудоражили Росію, йшли на спад, видихалися. Барометр буржуазно-поміщицького побуту показував, що гроза стихає. Але ми були молоді і буйні серцем. Здавалося, що ніякі темні сили не заглушать нашого полум'яного пориву в майбутнє. І ми клялися один одному, що будемо боротися за свободу до кінця.
Друзі, звертаючись до мене, наказували:
— Друже наш Альошо! Більше пиши! Опиши все наше життя, всі наші страждання. Нехай всі знають, як моряки помирали при Цусімі. Отак!
Інші добродушно сміялись:
— А щодо гонорару — не сумнівайся. Тут ми завжди будемо з тобою. В яку хочеш редакцію підем.
Це було найвеселіше свято в моєму літературному житті.
Де ви тепер, мої любі друзі? Я знаю, що двом з вас не вдалося подихати повітрям свободи, за яку ви так пристрасно й беззавітно боролися. Гальванер Голубев незабаром був заарештований і повішений в Кронштадті. Гальванер Феодосій Яковлевич Алференко, як видно з листа його племінника, замучений царськими опричниками, помер в Ніжинській тюрмі в 1910 році. А де решта товаришів, що боролись у перших рядах проти оплоту самодержавства? Ваш наказ і свою мрію мені довелось здійснити тільки після Жовтневої революції — я написав "Цусіму".
Кілька місяців я жив у Петербурзі і в Фінляндії, а потім, коли настала найлютіша реакція, виїхав за кордон.
Тільки в 1913 році я знову повернувся, уже з чужим паспортом, додому, де прожив кілька днів, нікому з сторонніх не показуючись.
Рідний брат мій Сильвестр, на шістнадцять років старший від мене" що любив читати, який збудив і в мені жадобу знання, коли я був ще юнаком, зустрівшись після довгої розлуки зі мною, розповідав:
— Що тут було без тебе! Зовсім заїли — пристав, урядники та стражники. То труси роблять, то з допитом чіпляються. Все допитувались, де ти подівся. І літературу твою їм вийми та віддай. Років два так митарили. А я з твоїм добром мотався, як зачумлений. Спалити все це — шкода. Сховаю в сарай — ні, думаю, знайдуть. Несу в клуню, з клуні в скирту. Потім склав усі твої книжки, газети, листи в бляшані банки, запаяв їх і закопав у землю.
Брат усе розшукав мені, крім найголовнішого,— матеріалу про Цусі-му. Мене охопив такий відчай, наче я втратив рідну дитину. Приголомшений, яз хвилину мовчки дивився в обличчя брата, кругле, лобасте, заросле до скронь чорною кучерявою бородою, а потім, помітивши в його сірих очах подив, розповів, як спалили рукописи в полоні, як я знову частково відновив їх і з якими труднощами мені вдалося все це вивезти з Японії.
— Тепер розумієш, що сталося? — стогоном вирвалось у мене. Він схопився за голову.
— Хоч убий — забув, куди я сховав усі твої папери. Знаю, що цілі. Ніде їм дітися.— І почав виправдовуватись:—Таж вони, нечестиві хами, поліцейські ці, одіб'ють пам'ять кому хочеш. Якби попала їм твоя література або записки — не уникнути б мені прогулянки в самий Сибір.
Брат обнишпорив усе своє господарство, але так і не міг утішити мене. Я махнув на все рукою. Племінник мій Георгій, підкупивши старшого волосного писаря, добув мені безстроковий паспорт. Я поїхав спочатку до Петербурга, а потім переїхав в Москву, де жив на напівлегальному становищі.
Минуло ще кілька років. Брат мій помер. Замість нього, повернувшись з Червоної Армії, в домі, став хазяїном його син, а мій племінник, Іван Сильвестрович.