Надвечір я піднявся на задній місток. Там зустрівся з інженером Васильєвим. Він був весь мокрий і все-таки не йшов униз, під прикриття. Ця людина завжди мене дивувала своєю невгамовною жадобою все пізнати. І тепер, ховаючись від бризок та вітру за рубку, він стояв з секундоміром у руці, стежачи за розмахом бурі.
Натиск вітру був такий сильний, що утрудняв дихання. Руки інстинктивно за що-небудь хапались. Здавалось, що розбурхане повітря підхопить нас і, крутячи, понесе в простір, як пушинки. Навіть висота містка не рятувала людей від бризок і клаптів піни.
Васильєв окинув поглядом скуйовджений океан і заговорив, викрикуючи слова:
— Яка сила пропадає марно! Якби людина зуміла використати всю енергію бурі, що можна було б з нею натворити!
За його розрахунками, довжина хвилі часом доходила до п'ятисот футів, а висота її дорівнювала сорока футам. "Орел", здригаючись, ставав дибки і ліз на водяну гору, як фантастичний величезний бегемот, а потім, переваливши через неї, безсило пірнав носом у розверзнуту падь, задираючи до неба корму. За одну хвилину він перехилявся з борту на борт вісім разів. А разом з тим протягом тієї ж хвилини броненосець в мільйон пудів вагою підіймався шість разів на висоту чотириповерхового будинку,— і все це з такою легкістю, наче він був не важчий за дитячу колиску. Незважаючи ні на що, він ішов уперед деся-тивузловим ходом. Разом з ним і ми відчували чотиримірний рух. В цей час що б людина не робила,— чи думала вона про життя або смерть, мріяла про щастя, чи була у відчаї, працювала чи спала, молилась чи лаялась,— буря не переставала кидати її в різні боки і шість разів за хвилину піднімати, як на ліфті, вгору на сорок футів.
Васильєв захоплювався своїм броненосцем.
— "Орел" більше піддається кілевій качці, ніж бортовій. Це пояснюється тим, що він має форму запалих бортів. Допомагають тут іще й бортові зрізи. Хвиля, попадаючи на один зріз, не дає судну хитатися в протилежний бік. Всі чотири однотипні броненосці — "Суворов", "Александр III", "Бородино" і наш — сконструйовано щодо бортової качки досить удало. А ось "Ослябя" зроблений інакше, через те й крен має більший, ніж ми.
На транспорти моторошно було дивитись. Здавалося, що кожен з них, повалившись на тон чи інший борт, ніколи вже більше не підніметься. Але вони випрямлялись і йшли вперед нарівні з правою колоною броненосців. Загалом всі чотирнадцять кораблів являли собою дивне видовище, загортаючись в лахміття піни і безупинно кидаючись в шалений танок. Часом якийсь з броненосців, що йшли попереду нас, зовсім зникав між хвилями, показуючи лише верхівки щогл. Це відбувалося раптово, з такою швидкістю, наче у нього відпадало днище, і судно відразу поринало в безодню. Але минали секунди, і той же корабель, ніби під тиском надприродної сили, знову ліз на киплячий гребінь водяного масиву.
На "Малайє", що трималась на лівому траверзі "Орла", за п'ять кабельтових від нас, щось трапилось з машиною. Вона підняла сигнал, що не може управлятись. З флагманського корабля їй відповіли: "Полагодити пошкодження і йти самостійно". Вона повернулась бортом до хвилі і, відстаючи, захиталась ще більше, безпорадна, наче кавунова корка. Бурхливі потоки води перекочувались через її корпус. На її палубі навколо фок-щогли заметушилися люди, намагаючись поставити фок, клівер і стаксель, щоб увалити ніс під вітер і оживити корабель. Паруси нарешті підняли, убогі і мізерні, але це зовсім не допомогло "Малайє". Вона й далі, показуючи підводну частину, гойдалася на хвилях, позбавлена ходу. На щоглі її замайорів новий сигнал: "Терплю біду". Але жодне судно не підійшло, щоб допомогти їй. Обидві колони пройшли повз "Малайю", залишаючи її на волю бурі.
— Якщо вона врятується, це буде чудо,— гірко промовив Васильєв, проводячи очима "Малайю".
— Так, там людям важко,— відповів я, мерзлякувато щулячись. Через годину "Малайя" зникла з горизонту.
Повз наш броненосець пропливли весла, анкерки і рятувальні коркові нагрудники. Слідом за ними, сумно хитаючись на хвилях, з'явився гребний катер, наповнений водою. Незабаром дізналися від сигнальників, що катер належав "Суворову" і був зірваний бурею із шлюпбалок.
Хвилі, доганяючи невеликий пароплав "Русь", накривали його з корми до носа. Щоб утекти від них, він з дозволу адмірала збільшив хід і взяв напрям ближче до африканського берега. Ніч сховала його від ескадри.
Ще цілу добу Індійський океан лютував над нами, але вже з меншою силою. Хвилі стали менші. Качка поступово вщухала.
Пароплав "Русь" наздогнав нас, але куди зникла "Малайя"?
Підіймаючись навскоси до півночі, до тропіка Козерога, ескадра два дні йшла при сприятливій погоді. На броненосці були відкриті всі ілюмінатори, люки, гарматні порти. Над нами тихо пливли поодинокі хмарини, радісно сяяло сонце, легкий подув вітру зменшував спеку.
Серед команди і офіцерів багато було розмов про майбутню нашу стоянку біля Мадагаскару. Адже там ми повинні з'єднатися з загоном адмірала. Фелькерзама, який пішов туди через Суецький канал. Туди ж повинні прийти крейсери з Росії: "Олег", "Изумруд" та інші судна. А як справа з купівлею аргентіиських і чілійських крейсерів? Чи тримається обложений Порт-Артур і чи ціла заблокована в ньому японцями наша 1-а ескадра? Все це були хвилюючі питання, відповідь на які ми дістанемо тільки на Мадагаскарі.
Увечері 11 грудня "Камчатка" почала відставати від ескадри. Між нею і флагманським кораблем зав'язалася довга розмова сигналами. Адмірал зганяв на ній свій гнів, загрожуючи віддати винних під суд, "Камчатка" виправдувалась, посилаючись на погану якість вугілля, з яким кочегари, хоч як стараються, не можуть нагнати тиск в котлах більше вісімдесяти фунтів. Потім вона спитала в адмірала дозволу викинути за борт сто п'ятдесят тони непридатного вугілля, щоб добратись до хорошого. Командуючий на це відповів: "Викинути за борт зловмисника".
Погода почала змінюватись: то сипав дощ, дрібний і надокучливий, то налітав нордостовий шквал. Показалася південна частина Мадагаскару. Під покривалом густих хмар температура була невисока, але в насиченому парою повітрі важко було дихати.