Його відразу ж замінив мічман Картавцев. Стрільба не припинялася. Комендор Мякотников, який вважався кращим навідником, зігнувшись, припав до ютової гармати, наче злився з нею в одне ціле. Широке обличчя його суворо нахмурилось. Напруженим, некліпаючим оком він на цей раз довше ніж звичайно наводив приціл на ворога. Нарешті дульна частина гармати блиснула круглою блискавкою. А за кілька секунд усі, хто був на верхній палубі, побачили, як у середині японського крейсера "Отава" піднявся вогненний стовп і заклубився чорний дим 45.
— Одержуй без здачі! — вигукнув сам Мякотников.
Проте здача все ж була: пролунав вибух у командирській каюті, і ту ж мить другий снаряд проломив борт біля самої ватерлінії на шістдесят восьмому шпангоуті. Всередину крейсера почали захлюпувати хвилі. Туди з групою матросів кинулись старший офіцер Зуров і трюмний механік Деркаченко. За їхніми вказівками пробоїни забивалися койками, деревом і мішками з вугіллям. Водночас два матроси, висячи на кінцях, працювали під градом осколків з зовнішнього боку борту. Коли з цим упорались, доступ води всередину крейсера зменшився. Проте "Светлана" і далі зазнавала нових бід. Снаряд, розкидавши колосниковий захист, пробив парову трубу і вивів з ладу ліву машину. Довелося' відокремити її від правої машини. Хід крейсера ще зменшився.
Снаряди закінчувались 3 містка одержали наказ — стріляти рідшег але краще цілитись. Ворог наближався. Попадання в "Светлану" почастішали. Один снаряд, пролетівши крізь димову трубу, вибухнув у середній кочегарні. З людей ніхто звідти не вийшов. То в одному місціг то в іншому чулось брязкаюче гуркотіння металу. Дірявився корпус, калічились люди. Крім того, проти "Светланы", ніби на деякий час: об'єднавшись, діяли ще дві стихії — вогонь і вода. Але матроси, захищаючи свій корабель, поки що відважно справлялися з водними і пожежними тривогами.
Командир Шеїн понуро дивився на це пекло, чекаючи розв'язки. Він командував кораблем з рубки, але його масивна постать часто з'являлась і на містку. Побачивши Зурова, він сказав:
— Олексію Єсандровичу, поки ми живі, накажіть щодо секретних документів. З баластом їх за борт. Легше нам буде вмирати.
Старший офіцер побіг ^виконувати доручення командира. В цей час щось сталося з механізмом сирени: мабуть, осколком з неї було збито клапан. Почувся, роздираючий вуха, нестихаючий, надзвичайної сили, рев. Він далеко лунав в морському просторі, ніби сповіщаючи про якесь страшне лихо. Здавалося, що "Светлана" — це жива істота, яка передчуваючи наближення своєї загибелі, завила з розпачу. Над людьми, ЯКІ були внизу і не знали, що відбувається нагорі, навис жах. Хтось думав, що здаються в полч>н, інші припускали, що дано сигнал рятуватись. І це тривало доти, поки хтось з машиністів не здогадався відокремити пар,, проведений до механізму суднової сирени.
Замовкли обидві гармати.
— Снарядів більше нема!—нестямним голосом загорлав комендор-навідник Мякотников.
І вся артилерійська обслуга вибухнула лайкою.
Лютуючи, матроси кидали на палубу свої кашкети. А Мякотников, щоб обдурити ворога, почав стріляти вже холостими патронами. Але й вони скоро закінчилися. І тільки після цього він махнув рукою і,, пригнічений горем, пішов у нижнє приміщення.
На додаток до всього зіпсувалася друга машина. "Светлана" зупинилась. Один ворожий крейсер, "Нійтака", погнався за контрміноносцем "Быстрый", а другий — "Отава" — залишився і, підійшовши ближче до неї, бив з якоюсь особливою запеклістю по цілі, що була непорушною' і не відповідала.
Командир Шеїн наказав механікам:
— Час топитись. У нас тепер один курс—на морське дно. Відкрити кінгстони!
Зустрівшись з Зуровим, він запитав:
— Олексію Єсандровичу, скільки в нас шлюпок уціліло?
— На жаль, Сергію Павловичу, залишився непошкодженим тільки один гребний катер,— відповів старший офіцер.
— Накажіть, щоб його негайно спустили для врятування поранених. Командир, обернувшись, спинив свій похмурий, спідлоба, погляд на
молодому незграбному офіцерові середнього зросту. Той стояв біля трапа і рачачими очима дивився на місток. Шеїн кивнув на нього головою і додав:
— Доручити цю справу лейтенантові Толстому.
В кают-компанії вважали його безтолковим, але таким, що можна терпіти. Під час походу, стоячи на вахті, ніхто так не горлав на матросів, як ця людина. Лайка його лунала на весь корабель. Начальство було впевнене, що він ненавидить матросів. Насправді ж це була лише маскування перед офіцерами. Він жив з своїми підлеглими дружно і ніколи їх не карав.
Вислухавши доручення старшого офіцера, він з групою матросів задріботів на маленьких ніжках до рострів. Катер довелось спускати під ігуркіт ворожих пострілів. Раптом залунав вибух снаряда. Шеїн, Зуров її інші озирнулись: останній катер був розбитий, а Толстой, розпластаний на палубі, вмирав від ран.
Крейсер, осідаючи у воду, зменшувався на зріст і ставав якимсь низькобортним. Це було помітно для кожного на око. Але команди "рятуватись" все ще не було, і всі люди були на своїх місцях. Зуров, одержавши дозвіл командира, керував, як добрий хазяїн, розбором койок, ►рятувальних кругів і коркових поясів. У першу чергу цими рятувальними засобами забезпечували поранених, яких виносили вже нагору. 1 тільки після цього Шеїн подав свою останню команду:
— Рятуватись по можливості. Влада його над кораблем закінчилася.
З машинних і кочегарних відділень, з погребів і батарейної палуби, з усіх нижніх приміщень люди полізли на верхню палубу. Озираючись навкруги, вони не пізнавали свого судна: стеньги з обох щогл були збиті, впала задня димова труба, валялись уламки від розбитих шлюпок, всюди стирчали шматки заліза, як хмиз і гілки після бурелому, диміли дерев'яні частини і пахло гаром. А навкруги так само падали ворожі снаряди. Люди розбігалися навсібіч і вибирали зручні місця для стрибка. На кораблі тільки дві людини нікуди не поспішали: командир і старший офіцер.
— А ви як же, Сергію Павловичу? — звернувся Зуров до командира.
— Я залишаюсь тут,— з похмурою твердістю відповів Шеїн.
— Я теж.
І Зуров, попрощавшись з командиром, рушив у свій останній обхід. Турбота про "Светлану" не залишала його і в хвилину близької загибелі. Стійкий і організований, він був такий відданий судновій справі, наче й думав військово-морським уставом. Т статті цього уставу визначали для Зурова правила поведінки на кораблі за всяких обставин. Звичайно, якби хто на його очах в оці хвилини порушив дисципліну, то,, як і в звичайний час, на манжеті його лівої руки з'явився б новий запис прізвища "грішника". Здавалось, він хотів, щоб його корабель і на дно-пішов у повному порядку.