Можливо, через те командир крейсера капітан 1-го рангу Сергій Павлович Шеїн, коли для ескадри наближався найрішучіший момент, був такий пригнічений. Щоправда, і раніш, під час походу, його обличчя з широким носом, з круглою посрібленою бородою рідко освітлювалося посмішкою. Високий і м'ясистий, але якийсь крихкотілий, ніби відволожений від морської води, він завжди був чимось незадоволений і дивився на все спідлоба, наче йому спротивився весь світ. Розмовляючи з своїми підлеглими, він тонким і плаксивим голосом розтягав слова, як дячок, що читає заупокійну молитву. І навіть розсердившись на матросів, він не кричав і не підвищував голосу, а сумовито обзивав їх несподіваними назвами різних предметів:
— Швартовочні бочки, лапша, чугунні кнехти, холодець...
При цьому здавалося, що командир ледве стримується, щоб не розридатися. ,
Команда дала йому прізвисько:
— Плакса.
А тепер, одержавши останнє розпорядження Рожественського, командир ще більше опустив посивілу й довгасту, як диня, голову. Як досвідчений моряк, він чудово розумів, що в нього є під руками для охорони транспортів: дві яхти і напівпасажирський пароплав. Але чому цього не розуміє адмірал? До чого ця дитяча гра в кораблики перед лицем сильного ворога? Все складалося не так, як належало під час підготовки до великої битви. Командир, крокуючи по містку, глибоко замислився. Права рука його вчепилась в бороду, наче він сам себе, ніби коняку за вуздечку, водив туди й назад.
Розхвилювались і офіцери, дізнавшись про нове завдання розвідувального загону. Вони збиралися групами і обговорювали останнє рішення адмірала. З цього приводу деякі висловлювалися різко. Мічман граф Нірод, зовсім ще хлопчисько, з маленькими темно-русявими вусиками, перший заговорив, червоніючи від соромливості:
— Покладені обов'язки на нас, панове, ми, звичайно, будемо виконувати. Але погодьтеся, що ми опинились у дивному становищі. Не тільки транспорти, а й самих себе, тобто свої кораблі, навряд чи нам пощастить зберегти. Які в нас для цього можливості?
Лейтенант Толстой, незграбний чоловік на маленьких, як у дітей, ніжках, з опуклими рачачими очима, з випнутою нижньою щелепою, злобно посміхнувся, показуючи рідкі зуби, що стирчали, як у гризунів, і сказав:
— Так, Георгію Михайловичу, ви маєте рацію. Вести бій нам не під силу. Ми можемо тільки чесно загинути.
— Наш Толстой скотився в безнадійний песимізм,— підхопив лейтенант Солнцев, поблискуючи склом пенсне.— Отже, справді наші справи кепські.
Старший штурман, лейтенант Дьяконов, повний, з черевцем і рожевими щоками, витриманий і веселий, умовляв тенорком:
— Не треба завчасно втрачати надії. Головне — ставтеся до всього спокійніше.
Вахтовий начальник лейтенант Вирубов похмуро мовчав. На цього високого й широкоплечого силача надіти б кольчугу — він був би викапаний староруський витязь. Розумний, але одчайдушний, він дивився на всіх жорсткими очима і справляв враження людини, якій нічого не варто випити відро горілки і задушити руками будь-кого з своїх ворогів. Вислухавши Дьяконова, він заперечив:
— Не можна бути спокійним, Володимире Володимировичу, коли знаєш, що доведеться вмирати через тупість командування. Я зовсім не розумію, як наш загін буде захищати транспорти. Єдине, що залишається нам,— це стати між своїми транспортами і японськими кораблями і приймати всі їхні удари на себе, в той же час не заподіявши їм ніякої шкоди. До речі, "Урал" — величезне судно і може служити гарною мішенню для стрільби. Де була логіка в такому рішенні? Воно нас позбавило головного козиря — швидкості і рухливості. Ми будемо прив'язані до транспортів, як приречені на заріз бики до стовпів.
— Панове офіцери, я прошу вас припинити такі розмови,— почувши мову лейтенанта Вирубова, строго зауважив старший офіцер Зуров.— Невже у вас нема інших тем?
— Пробачте, Олексію Олександровичу, але хіба я неправильно висвітлив завдання розвідувального загону? — гарячкував лейтенант Вирубов.
Зуров ще більше збив кашкета на потилицю, прикриваючи ним широку лисину, і сердито відрубав:
— Наше завдання не критикувати розпорядження командування, а точно їх виконувати. Про всі наші недоліки поговоримо після війни. Ораторствуйте на березі скільки хочете, але тільки не під андріївським прапором і не в бойовій обстановці.
З таким самим настроєм вступала в бій і команда. Але там люди висловлювались обережніше. На шкафуті зібрались матроси різних спеціальностей. Комендор Фомов, підійшовши до них, сказав:
— Чули? Наказано нам охороняти транспорти. Що-небудь думала ця голова?
— Думала, ворожила, а солону воду сьорбнути доведеться,— відповів машиніст Шпеков.
Радіотелеграфіст Смирнов, хлопець гострий, як уксусна есенція, промовив:
— Гілками можна тільки мух відганяти, а проти вовків треба мати більш дійову зброю.
Коли з'явились головні сили, на "Светлане" пробили бойову тривогу* і всі розбіглись по своїх місцях.
Вона відкрила вогонь по ворогу разом з іншими своїми кораблями. Спочатку ворожий загін, що нападав на російські транспорти, складався тільки з чотирьох судеіЦ а потім приєднались до них ще дванадцять. Звичайно, "Светлана", "Алмаз" і "Урал" одразу були б розчавлені, якби до них не наспів загін адмірала Енквіста. На деякий час рятували становище його чотири крейсери: "Олег", "Аврора", "Дмитрий Донской" і "Владимир Мономах". Але й тепер на боці ворога була величезна перевага. І все ж "Светлана" довго залишалась неушкодже-ною. І тільки о третій годині вона дістала пошкодження, що спричинилося до дальших її злигоднів.
Перед цим командир на всякий випадок наказав приготувати крейсер до висадження в повітря. Мінери принесли в носовий мінний відділ гальванічну батарею, проводи і запали. Вони протягли їх через люк у погріб з піроксиліном, якого було там близько тонни. Тут були присутні — завідуючий бомбовими погребами прапорщик по морській частині Свербєєв, радіотелеграфіст Смирнов, два мінери і чотири машиністи. Не встигли вони розійтись, як крейсер сильно хитнуло на правий борт. Це загримів залп своїх батарей. І ту ж мить по всьому мінному відділенню з гуркотом блиснуло сліпуче сяйво і задзвеніли, вдаряючись об залізні перебірки, осколки від ворожого снаряду, що розірвався. З лівого борту в пробоїну, яка виявилась нижче ватерлінії, хлинули, наче з прорваної греблі, сильні потоки води. Люди кинулись до виходу, ледве переборюючи її натиск. Радіотелеграфіст Смирнов устиг крикнути в люк бомбового погреба: