— Ну, добре,— з гіркотою прошамкав він.— Ми підемо до корейського берега. Там при допомозі водолазів справимося з пробоїною, а потім знову вирушимо на північ. Ми повинні бути у Владивостоку.
Люди нетерпляче чекали, коли промине ця страшна ніч. Не багато з них могли заснути. Всі почували себе на грані життя й смерті. Тому з такою радістю зустріли перші ознати світанку. А коли показалося сонце, побачили вершини якихось гір. Ніхто не міг визначити, чий був цей берег.
За ніч під напором води розпались ветхі подовжні перебірки, і вода поступово заповнила собою погреби лівого борту. На цей же борт команда перетягла багато вугілля. Крен на ранок виправився. Але зате вся носова частина судна ще глибше занурилась у море. Командир, хвилюючись, наказав:
— Держати до берега!
— Єсть! — відповів старший штурман, лейтенант Клочковський. Не доходячи чотирьох миль до суші, зміряли глибину — сорок два
сажні. Застопорили машини. "Нахимов", весь зранений і здряхлілий від багатолітніх плавань, слухняно зупинився, щоб тут назавжди зникнути з поверхні моря.
Командир Родіонов, довідавшись, що перед ним височить північний край острова Цусіма, розсердився на штурмана:
— Я вам наказав вести корабель до корейського берега, а ви що зробили?
Лейтенант Клочковський, дивлячись крізь окуляри на командира, ніяково відповів:
— Я точно старався виконати ваше розпорядження, але після вчорашнього струсу корабля хто може поручитися за правильні показання компаса?
Почали спускати уцілілі від бою шлюпки. Але пристрої для цього були попсовані, робота йшла повільно. Коли, на спущений гребний катер почали переносити поранених, вдалині з півночі показався ворожий міноносець "Сірануї". Командир зараз же розпорядився:
— Відкрити кінгстониі Приготувати крейсер до висадження в повітря! Команді озброїтися рятувальними засобами!
Незабаром помітили, що з півдня наближається ворожий допоміжний крейсер "Садо-мару", очевидно, викликаний по телеграфу міноносцем.
На "Нахимове" в мінному погребі, де зберігались капсулі гримучої ртуті, сухий і вогкий піроксилін, заклали підривний патрон. Проводи від нього з двома батареями Гріне протягли на шестірку, на якій уже сидів з гребцями молодший мінний офіцер, мічман Михайлов. Шестірка, попускаючи проводи, почала відходити від крейсера. Мічман Михайлов добре запам'ятав слова командира:
— Я буду на містку судна. Стежте за мною. Коли треба буде зробити вибух, я помахаю вам носовичком.
— А як же самі ви? — злякано спитав Михайлов, догадуючись, що командир хоче загинути разом з кораблем.
— Це вас не обходить,— шамкаючи, пробурмотів Родіонов і суворо насупив брови.
— Єсть!
Михайлов із своєю шестіркою зупинився в трьох кабельтових від крейсера і, дивлячись на місток "Нахимова", став чекати умовного сигналу.
Гребний катер, наповнений пораненими і очолюваний старшим лікарем, поплив до берега. Здорові сідали на баркаси. Ті, для кого не вистачало місця на шлюпках, поквапливо розбирали койки, рятувальні круги і пояси. В нижніх приміщеннях не лишилося нікого; там вже вирувала і клекотіла вода, вриваючись через відкриті кінгстони і клапани затоплення.
Міноносець "Сірануї", наблизившись до "Нахимова" на вісімдесят кабельтових, підняв сигнал за міжнародним зводом: "Пропоную крейсер здати і спустити кормовий прапор, в противному разі нікого не рятуватиму". Командир Родіонов наказав відповісти: "Ясно бачу до половини". І зараз же крикнув, скільки вистачило голосу:
— Рятуйся, хто як може! Висаджую в повітря крейсер!
На палубі всі були охоплені панікою. Люди кидались у море, немов перелякані діти в обійми матері. Корабель, який до цього часу зберігав їхнє життя, тепер здавався страшною потворою, і всі намагалися швидше відплисти далі від борту. Багато хто попрямував до спущеного на воду мінного катера. Бувши під повними парами, він намагався відійти від них, але виявилося, що на ньому під час бою заклинився руль, покладений на правий борт. Катер міг тільки крутитися на одному місці і давити плаваючих людей. Довелося застопорити машину. На нього, не звертаючи уваги на крики й погрози старшого офіцера, полізли десятки мокрих тіл. Від перевантаженості в розбиті ілюмінатори полилась вода, і катер пішов на дно з тими, хто був у кубрику й машинному відділі.
"Садо-мару", наближаючись до російського крейсера, на ходу спускав шлюпки.
На містку "Нахимова" лишилися тільки двоє: Родіонов і Клочков-ський. Цей штурман вирішив загинути разом з своїм командиром. З палуби останніми стрибали за борт мінери й гальванери. їм не було чого квапитися: знаючи, що судно тоне, вони роз'єднали проводи, приготовлені для його висадження в повітря. Родіонов, гарячкуючи, бігав по містку і несамовито кричав, поки на палубі не лишилося ні однієї живої душі. Він зняв кашкет і, дивлячись на сонце, урочисто перехрестився. Штурман Клочковський, зігнувшись, міцно ухопився за поручні. Але вибуху на змах хустки не було. Командир згорбився і, хитаючи головою, голосно заридав.
З шестірки, до якої наближався міноносець "Сірануї", викинули в море батареї і проводи. На щоглі її знялася вгору біла матроська форменка. Такі |ж форменки були підняті й на інших наших шлюпках.
"Садо-мару" зупинився в трьох кабельтових від "Нахимова" і став підбирати плаваючих людей на свої шлюпки. Одна з них пристала до борту гинучого корабля. На його палубу піднявся з кількома своїми матросами японський офіцер. В цей час Родіонов і Клочковський ховались під пів'ютом, стежачи за непрошеними пришельцями. Японці встигли тільки підняти свій прапор, і, переконавшися, що використати крейсер не можна, зійшли в свою шлюпку. Командир і штурман почекали трохи, і, вискочивши з своєї засідки, зірвали ворожий прапор. Скоро крейсер похитнувся на правий борт, з ревом хлинули в нього тисячі тонн води, і, ніби роздавлений непомірною вагою, він швидко пішов носом у пучину. '
Родіонов і Клочковський були глибоко затягнуті водоворотом, але надягнуті на груди рятувальні пояси викинули їх назад. Вони побачили, що "Садо-мару" і "Сірануї", підібравши всіх росіян, попрямували до "Владимира Мономаха", що показався на горизонті. Два плавці, що лишилися з "Нахимова", тільки ввечері були врятовані японськими рибалками, що проходили мимо.