Минуло декілька годин.
— Вся наша надія на вітер,— ослаблим голосом сказав Трегубов, похмуро оглядаючи стомлену команду.
Рульовий Рекстен, що дрімав напівлежачи, відкрив карі очі, сунув у рот вказівний палець правої руки і потім підняв його високо вгору над собою. На мокрому пальці він відчув холодок від легкого подуву південного вітерця, якого інакше ніяк не можна було відчути.
— Ага! Скоро рушимо, ваше благородіє! Поки ледве-ледве віє попутний зюйд. Мабуть, розійдеться.
Від вживання солоних консервів всім дуже хотілося пити, але вдосталь прісної води не видавалось. Люди починали курити, підганяли матроса Леконцева швидше розігрівати чайника на його саморобній залізній пічці, влаштованій в носовій частині на камінні. Від розпаленого вугілля потягло димком, запах його був приємний морякам, він нагадував мирне домашнє життя на далекій батьківщині.
— Самоваром запахло! — зітхнувши, сказав хтось.— Зараз би цілий самовар сам випив за одним заходом.
— Чи прийдеться нам взагалі попити чаю вдома?..— відповів інший голос.
Слабкий південний вітерець став відчутним для всіх. На щоглі спішно підняли парус. А коли закипів чайник і Леконцев почав урочисто розливати чай по кухлях, налетів сильний шквал, вдарив у парус і різко хитнув бот вбік. Збитий з ніг поштовхом, Леконцев повиснув за бортом, тільки стиснені в тісноті ноги вдержали його від падіння у воду, але чайник з окропом вирвався з його рук, впав за борт і потонув. Матроси вибухли лайкою. Всім було жаль дорогоцінної води, кожна крапля якої була на обліку.
— Не лаятись, а радіти треба. Вітер — рятівник нашого життя,— виправдувався ображений Леконцев, що невдало виконував роль кока.
Хоч яка велика була неприємність втратити чайник з окропом, але причина, що викликала її, одночасно принесла людям і радість: паруси під вітром і на додаток до них весла тепер перемагали зустрічну течію, і бот продовжувавЛти по протоці.
Увечері бот порівнявся з крайнім мисом острова Кунашір, і перед людьми відкрився широкий простір Охотського моря.
Командир вийняв кишеньковий годинник, подивився на нього — стрілка показувала цифру сім. Він наказав повернути до берега, щоб запастися прісною водою,— вона вже кінчалась. Але через деякий час стало ясно видно, як високо підіймався морський прибій, ударяючись об круті кам'янисті обриви острова.
— До берега, мабуть, не приступитися — розіб'ємось. Потерпимо, хлопці, до Сахаліну. Економніше будемо обходитися з водою. А поки що скористаємося з попутного вітру.
В голосі командира бринів жаль.
В морі бот пішов під самими парусами. Вітер розтулювався, а через три години плавання досяг шести балів. Хвилі, посилюючись, переливались через борт. Вночі люди не гребли, але втомились більше, безперервно відливаючи воду.
Вранці, озираючись, вони з подивом помітили, як'недалеко від них були береги. Вершини гір здалеку здавалися ще вищими, ніж вони були зблизька, а з лівого борту привабливо й близько виднілась велика земля. Командир дізнався, що це був острів Ієзо з зручними для стоянки бухтами, де можна перебути й запастися прісною водою. Але підійти до нього, густо заселеного японцями, означало неминуче попасти в полон.
Бот пішов далі. Береги зникали з очей. Вперше люди опинилися у відкритому морі. І для них, що знесилились вже раніше, повільно почали чергуватися дні і ночі, без сну і відпочинку, то підбадьорюючі, то загрозливі. Життя на боті, в якому не було остаточно припинено течу, залежало від капризів погоди, а вона весь час змінювалась. Коли огортав море густий туман, плавання продовжувалось наосліп, і не було можливості визначити своє місце. Вітер, змінюючи напрям, іноді мовби співчував нещасним блукачам і гнав їх по курсу, а іноді немов ставав поперек шляху і не пускав їх вперед. Особливо їм перепало під час нордового шторму. Пронизуючи крижаним холодом, він відкинув їх назад на десятки миль. Всім здалось, що настав кінець. Ця думка особливо лякала їх тому, що їм нічого не було відомо про першу партію, яка подалася на Сахалін, і вони вважали її загиблою. Вони теж чекали такої долі. Але бот якимсь чудом поки що вцілів, і закляклі на ньому люди все ще копошились, перебуваючи по пояс у воді і не перестаючи відливати її за борт. Не було спокою і під час затишшя — доводилось гребти. В тісноті не можна було ні прилягти, ні витягнути затерплі ноги. Навіть у ті рідкі години, коли можна було б заснути, люди сиділи і, скорчившись, тільки дрімали. З того часу, як вони залишили острів Уруп, на них жодного разу не просохла вогка одежа, і вони мокли в солоній воді, як у розсолі. Тіла їхні зморщилися, посиніли.
Команда похмуро мовчала. А якщо хтось починав говорити, то інші не відразу підтримували його, наче не розуміючи, про що йде мова. В словах прохоплювалися думки про інше життя, ніж на цьому страшному боті.
— Той, хто залишиться з нас живий, ніколи не забуде про наші пригоди,— наче крізь сон пробурмотів Кошелєв.
Через хвилину заговорив Леконцев:
— А в мене на батьківщині зараз весна в розпалі: бузок цвіте, солов'ї співають.
— Ех, повалятися б на пахучій травичці, під гарячим сонцем,— мріяв уголос Кошелєв.
— А ну вас до дідька з такими розмовами! — розсердився Кучеренко.
Хвилин десять тривала мовчанка, і знову подав голос Леконцев.
— Чуло моє серце — погано буде. Як мені не хотілося розлучатися з броненосцем!
Слова Леконцева нагадали людям про ескадру. Всіх цікавило питання: що сталося з нею? Ніхто не думав про перемогу над японцями, але всі були певні, що більшість російських кораблів стоїть уже у Владивостоку. І знову думка поверталась до берега:.
— Наші товариші, мабуть, в місті погулюють або в трактирі чайком тішаться.
— А в кого кохані є — тим ще краще.
— А у нас прісної води вдосталь нема.
— Нам хоча б годинки зо три в теплі полежати, руки й ноги розпростати, відпочити...
Кучеренко, намагаючись відвернути команду від тяжких думок, заговорив про інше:
— Знав я одного пана. Великий офіцерський чин мав. Багатства в ньрго за рік не злічити. І простяга був надзвичайний. Коли варили для нього яйця в шкаралупі, то він брав тільки яйця, а бульйон від них віддавав своєму вістовому. Ось які бувають добрі пани.