Командир Лебедєв, не звертаючи уваги на стрільбу противника, привалився до поручнів містка, зігнувся над ними і про щось задумався.
— Іване Миколайовичу, дозвольте пробити бойову тривогу? — похмуро дивлячись у зігнуту спину свого начальника, промовив старший офіцер.
Командир не поворухнувся і мовчав, ніби нічого не чув.
Блохін здивовано знизав широкими плечима, поправив флотський кашкет на голові і ще раз звернувся до нього, заговоривши голосніше і вже офіціальним тоном:
— Пане капітан 1-го рангу, дозвольте пробити бойову тривогу?
Командир обернувся на поклик і випрямився. Обличчя його було бліде, заплакане. Сльози, що застряли на вусах і бороді, загорілись від призахіднього сонця, як рубіни. Він потиснув руку своєму помічникові і сказав:
— Якщо зі мною що-небудь трапиться, подбайте про моїх двох маленьких дівчаток...
Більше він нічого не сказав. На кілька хвилин захопившись спогадами про далеку сім'ю, ця хоробра людина перестала бути військовим командиром. Це був просто змучений, відірваний від коханих дітей батько, приречений, як і тисячі інших, на жертву злочинно затіяній війні.
За розпорядженням старшого офіцера, заголосив горніст, загримів барабанщик, підганяючи людей до місць, призначених за бойовим розписом. На всіх трьох щоглах знялися вгору стеньгові прапори. "Донской" загримів гарматами лівого борту. До острова Дажелет лишалось приблизно миль з двадцять.
Японці скоро пристрілялись і почали накривати ціль. Пролунали вибухи на верхній палубі, з'явились руйнування в надбудовах. То в одному місці, то в другому спалахували пожежі, але з ними успішно боролися.
"Донской", за розпорядженням командира, часто міняв курс у той чи інший бік. Завдяки такому маневрові японці збивалися з пристрілки, влучність їхнього вогню зменшувалась. Але через деякий час наспіли ще чотири кораблі, що були праворуч, і, незважаючи на велику відстань, теж відкрили по нашому крейсеру стрільбу. Як потім довідалися, це був загін адмірала Уріу, який складався з крейсерів: "Наніва", "То-качіхо", "Акасі" і "Цусіма". Таким чином "Донской" опинився під перехресним вогнем. Становище його зразу погіршало, руйнування корабля пішло швидше, число вбитих і поранених збільшувалося. Поволі одна за одною, виходячи з ладу, замовкали гармати.
Ніяка хоробрість не могла вже врятувати крейсер від загибелі. Єдиний був вихід, та й то ненадійний,— це швидше досягти острова. Облитий загравою заходу, Дажелет, насуваючись, виростав і ширився, неначе морське дно почало витискати його з своїх надр. До нього було понад десять миль, але здавалося, що він височить над поверхнею води поруч, чаруючи людей своїм величним спокоєм, обіцяючи їм життя, звільнення від мук. Так, але що станеться з екіпажем, коли корабель з усієї сили вдариться об прибережні скелі? На чию долю випаде щасливий жеребок врятування? Що б не трапилось, але командир Лебедев був твердий у своєму попередньому рішенні. Разом з іншими офіцерами і матросами він стояв у бойовій рубці, високий, худий, з блукаючими вогниками в сухих очах, весь охоплений якоюсь зловісною урочистістю, як людина, що зробила важливе відкриття. Він придумав прекрасний маневр: насамперед треба попасти в тіньову смугу, що далеко простяглася від острова на схід: там ніч настане швидше, ніж в іншому місці, і коли він встигне добратися туди, то зразу ж позбавить японців влучності стрільби. А потім його судно круто поверне вліво, до гранітних скель, щоб біля їхнього підніжжя звести рахунки з життям і розбитою руїною зануритися в безодню.
В бойовий розпорядок вносила великий розгардіяш ослябська команда, яку важко було тримати в покорі. Вона, не встигши ще очуняти від учорашньої катастрофи, була зовсім деморалізована і являла собою напівбожевільну, юрбу. Перший же снаряд, що влучив у офіцерську каюту з лівого борту, викликав у жилій палубі паніку. Люди ахнули, шарахнулися від місця вибуху в носову частину судна. Замість того щоб почати гасити пожежу, яка виникла, вони з дикими зойками кинулись до вихідних трапів. Ослябців почали заганяти назад, пускаючи в діло кулаки і обливаЬчи водою з шлангів пожежних помп. Але кілька чоловік з них все-таки прорвались на верхню палубу. Спочатку вони заметались по ній, як біснуваті, а потім один за одним викинулися за борт у море, яке вирувало від вибухів снарядів,— викинулись на явну смерть.
Капітан 2-го рангу Коломейцев і на чужому судні не лишався без діла. Вїн сам напросився допомагати трюмно-пожежному дивізіонові. Загорілись шестидюймові патрони. Вогнище палало яскравим полум'ям, розкидаючи навсібіч латунні осколки. Унтер-офіцер, що стояв з трубкою від шланга, звалився мертвим. Тоді Коломейцев схопив трубку і спрямував тугий струмінь води на вогонь. Колишній командир "Буйного" працював доти, поки сам дістав осколок в бік навиліт. Не відставали від командира і його матроси, заміняючи тих, що вибували з строю.
Старший офіцер був на палубі, коли до нього підлетів один матрос і, захлинаючись словами, доповів:
— Ваше високоблагородіє! Вас командир просить.
Блохін зараз же піднявся на місток і, заглянувши в понівечену, на-півзруйновану рубку, на мить остовпів. Вся палуба в ній блищала від свіжої крові. Лейтенант Дурново, привалившись до стіни, сидів нерухомо, нагнувшись, немов про щось задумався, але в нього разом з кашкетом був знесений череп, і моторошно рожевів застигаючий мозок. Рульовий квартирмейстер Поляков звернувся калачиком біля нактоуза. Лейтенант Гірс валявся з розпоротим животом. Над цими мерцями, зціпивши від болю зуби, височів один тільки командир Лебедев, ледве тримаючись за ручки штурвала. У нього була наскрізна рана в стегні з переломом кістки. Крім того, все тіло було подзьобане дрібними осколками. Він стояв на одній нозі і намагався удержати крейсер на курсі, сам не підозріваючи того, що рульовий привід розбитий і що судно неухильно котиться вправо. Побачивши старшого офіцера, він здивовано підняв крилаті брови і промовив посинілими губами:
— Здаю командування.
— Я зараз розпоряджусь, щоб перенесли вас, Іване Миколайовичу, у перев'язочний пункт.
— Не треба. Я тут лишуся. Старайтеся швидше попасти в тінь від острова. Судно не здавайте. Краще розбийте його...