Від начальників надходили найсуперечливіші розпорядження:
— Ламай прилади! Викидай за борт все, що можна!
— Не можна цього робити. Броненосець більше не належить нам. Японці розстріляють нас за це.
Мічман Карпов, запальний і поривистий чоловік з монгольськими рисами обличчя, то обурювався, то скаржився офіцерам:
— Яка ганьба! його заспокоювали:
— Ми спасаємо команду й поранених. Він різко перепиняв своїх колег:
— Ми прийшли сюди не спасатися, а воювати!' Спасаються тільки в монастирях!
Для нього ця подія була справді тяжким горем. Ніхто не рискував так життям в бою, як цей молодий офіцер. Борючися з пожежами, він метався по судну в якомусь дикому піднесенні, вибігав на відкриті місця, які засипало розпеченими осколками. Він належав до тих небагатьох героїв, які думали, що можна ще залагодити справу, приречену на. загибель усією державною системою.
Один з офіцерів, побиваючись за дальшу свою долю, в розпачі викрикував:
— Пропало наше дворянство! < йому відповів кочегар Бакланов, що торжествував і усміхався:
— Так, ваше благородіє, полізли у вовки, а от зуби виявились телячі. Боцман Саєм спробував знайти собі співчуття серед команди:
— Але що ж це таке? Скільки років служив вірою і правдою, а тепер здають мене в полон.
Але замість співчуття почув злісні глузування:
— Даремно, пане боцман, старалися. Доведеться вам іншу посаду підшукувати.
— Нічого, боцмане, не тужіть. За двадцять років служби ви так призвичаїлися бити матросів, що тепер це вам стане в пригоді. Вас зразу приймуть викидайлом у перший-ліпший будинок розпусти.
В команді вперто ходила чутка, що корабель висадять у повітря або потоплять. Тому багато хто запасався рятувальними засобами. Інші, боячись, що японці забиратимуть речі, переодягалися в "перший строк", щоб на собі зберегти новенькі штани і фланелівку. Десятки матросів стояли на зрізах, приготувавшись при першій тривозі стрибнути за борт. Полохливіші роздяглися догола й держали перед собою в оберемку свою одежу й чоботи.
Лейтенант Павлінов, що випадково проходив мимо, побачивши таке видовище, почав умовляти матросів:
— Киньте, хлопці, готуватися до рятування. Судна топити не будемо. Зараз з'являться до нас японці. А ви в такому вигляді станете перед ними? Адже вони сміятимуться з вас.
У настрої матросів стався перелом. Тепер важко було б змусити їх воювати.
Те ж саме сталося і з офіцерами. Це ясно виявилося на передньому містку, де зосередилася більшість начальства. Одні з них похмуро мовчали, інші й далі бурчали, незадоволені вчинком капітана 2-го рангу Сидорова. Найбільше обурювався із здачі лейтенант Вредний, який був тут же, поглядаючи на рульових і сигнальників, майбутніх свідків судового процесу. Коли він почав говорити, яких заходів можна було б вжити, щоб броненосець не дістався японцям, прийшла звістка, що кормова дванадцятидюймова башта хоче відкрити вогонь по ворогові. На містку всі офіцери страшенно занепокоїлись, а лейтенант Вредний, тремтячи, заволав:
— Як же це можна стріляти? Та вони там з глузду з'їхали! Японці потоплять нас в одну мить. А я поранений, я не можу рятуватися...
За розпорядженням командуючого броненосцем лейтенант Павлінов збігав на корму і, повернувшись на місток, доповів:
— В башті ніхто й не думав про стрільбу. Сидять там комендори, жують консерви і, здається, випивають щось. З гармат, заряджених ще з ночі, я наказав викинути півзаряди за борт.
На кораблі, то в одному місці, і о в іншому, почали лунати п'яні голоси. Звідки команда добувала собі випивку? Виявилося, що про ром, спущений мною в трюм, насамперед пронюхали трюмні машиністи, а потім довідалися про це суднові машиністи, кочегари та інші матроси. І всі почали бігати в трюм з відрами, з великими мідними чайниками. Щоправда, ром був там забруднений, зі сміттям, з блискітками мастила, але це не спиняло матросів. Зараз же його очищали через вату, яку роздобували у санітарів.
Команда п'яніла з кожною хвилиною і ставала все розв'язнішою. Офіцери принишкли, відчуваючи, що скінчилась їхня влада. Вони не обурювалися навіть і тоді, коли якийсь нижній чин, розмовляючи з ними, тримав цигарку в зубах.
Машиніст Цунаєв, або як його звали матроси "чавунна людина", зустрівся в батарейній палубі з лейтенантом Вредним і сказав:
— Боржок хочу вам заплатити, ваше благородіє.
— Я щось не пригадую за тобою боргу.
— Зате я добре пам'ятаю, ваше благородіє. Це було місяців зо три тому. Ви тоді ні за що ні про що засадили мене в карцер.
У лейтенанта Вредного зразу змінилося обличчя; він труснув гострою рудою борідкою і не встиг слова сказати, як покотився по палубі. Це сталося так швидко, що ніхто з присутніх й не помітив, куди він дістав удар. Цунаєв, стиснувши кулаки, важкі, як свинець, хижо зігнув своє величезне й незграбне тіло і хотів було ще раз кинутися на офіцера, але його схопив кочегар Бакланов:
— По-перше, лежачих не б'ють, по-друге, соромно нападати на пораненого. І взагалі не варт бешкетувати. В Петербурзі — ось де, коли хочеш, покажи своє молодецтво.
— Та який він поранений? Це ж відомий обманщик!
— Про це може судити тільки лікар.
Поки кочегар і машиніст сперечалися між собою, лейтенант Вредний, схопившись, побіг у каюту. Цунаєв вибухнув лайкою проти свого друга, а той, ніби нічого й не було, усміхаючись, мирно заговорив:
— Та годі тобі сердитися. Ти краще відповідай мені на запитання: що таке хвіст і шелихвіст? Хвіст є хвіст, а от шелихвіст — незрозуміло. Це те, що під хвостом, чи що?
Матроси зареготали, пом'якшав і Цунаєв.
В офіцерському винному погребі збили замок. Там було багато різних сортів вин. Вее це пішло по чемоданах команди. Сидоров, дивлячись з містка на матросів, зітхав:
— Хоч би скоріш японці з'явились. А то бог знає, до чего може дійти наш п'яний корабель.
Контр-адмірал Небогатов повернувся на свій броненосець і покликав до себе командирів суден свого загону. Незабаром до борту "Орла" пристав японський катер. На ньому вже були командир "Сенявина", капітан 1-го рангу Григоруєв, і командир "Апраксина", капітан 1-го рангу Лішин. Захопивши з собою Сидорова, катер поплив до "Николая".