Тільки після того, як броненосець нічим уже не міг загрожувати японським крейсерам, вони стали до нього наближатися.
Навколо "Ушакова" і далі падали снаряди. На містку, заклавши руки назад, стояв Міклуха. В сонячному промінні полум'яніли його руді вуса. Він не поспішав рятуватися, і не видно було в ньому ні страху, ні тривоги, наче корабель не тонув, а все ще йшов уперед. Вістовий приніс рятувальний пояс і поклав його біля ніг командира, але той не звернув на нього ніякій уваги. Поруч з Міклухою були штурман Максимов і артилерист Дмитрієв. До них п'дійшов старший офіцер Мусатов і доповів командирові:
— Корабель затоплюється. Майже вся команда на воді із рятувальними засобами. Поранених виносять нагору. Для них приготовані рятувальні круги. Прощайте, панове!
Мусатов потиснув усім руки і попрямував до корми. Через хвилину він уже був на спардеку, біля правого борту. Тримаючись одною рукою за шлюпбалку, Мусатов другою вказував, як краще прив'язувати поранених до рятувальних кругів. В цю мить з рострів зірвався палаючий баркас. Голова Мусатова, придавлена до шлюпбалки, була розплющена. Смерть настала вмить.
На шканцях мінно-артилерійський хранитель Ілля Воробйов, скидаючи сорочку, звернувся до лейтенанта Тиртова, який роздягався:
— Ваше благородіє, куди краще скакати? В той бік, куди корабель валиться, чи в протилежний?
— Голубчику, сам не знаю, перший раз у житті доводиться. Зараз дізнаємось,— відповів той і кинувся в воду з лівого борту. За ним плигнув і Воробйов.
Броненосець "Ушаков" перевернувся догори кілем. Але з хвилину він ще тримався на поверхні моря. Із його днища, оброслого черепашками" як риб'ячою лускою, через відкриті клапани кінгстонів били високі фонтани води. Всередині перекинутого корабля пролунав глухий вибух, важкий, схожий на зітхання. Після цього корма броненосця, здригнувшись, стала швидко занурюватися, і над водою стирчав тільки один таран. А через кілька секунд "Ушаков" зовсім сховався під водою. Море кишіло від людей. З ними перемішувалися колоди, розбиті шлюпки, дерев'яні уламки, столи, решітки, реї, ящики, анкери, дошки. Довкола чулися зойки страждання поранених, лайка, прокляття і крики. Часом Тх заглушали вибухи снарядів. Гойдаючись на хвилях, які зірвав зюйдовий вітер, моряки не знали, куди пливти. До берега було надто далеко— жоден плавець не міг би до нього добратись. А два ворожих крейсери, що виднілися на горизонті, не тільки не вживали ніяких заходів для врятування людей, але навіть і тепер продовжували по них стріляти. Така озлоблена жорстокість була викликана, очевидно, тим, що надії японців не справдилися: "Ушаков", який являв собою мізерну бойову силу, все-таки в полон їм не здався. За це японці мстилися героям, які гинули в морських хвилях. Серед плавців то в одному місці, то в іншому здіймалися стовпи води. Щось глухо плеснуло біля мінно-артилерійського хранителя Воробйова. В ту ж мить, оглушений ревом, він був підкинутий водяним вихром угору. Перше враження було таке, що його розірвало на шматки. Він уже більше нічого не відчував і не розумів. Опам'ятавшись, Воробйов насилу приходив до тями. Довго йому все не вірилося, що він залишився неушкодженим. Тільки ноги дуже ломило, ніби хто вивернув їх, розірвав суглоби. Поруч з ним, тримаючись за рятувальний круг, плавав священик Иона, його спотворене обличчя в чорній скуйовдженій бороді, з виряченими темними очима, здавалося закаменілим. Повернувшись у бік ворога, він майже несвідомо розмашистим жестом благословляв великим золотим хрестом морський простір. Виходило так, ніби він прикривався ним, як щитом, від дії ворожих снарядів. Але вони все одно несли смерть. Неподалік від Воробйова за великий4 рятувальний круг трималося близько тридцяти чоловік. Ворожий снаряд упав у його центр. Полум'я, дим, кров, вода, руки і ногивсе перемішалося і знялося вгору величезним стовпом. Потім поверхня моря на тому місці забарвилася в рожевуватий колір, і на ній плавали лише шматки розірваного круга.
Це був останній ворожий постріл. Канонада затихла. Чутнішими стали крики людей. І що було особливо дивно — лунали крики качок. Стомлені неволею в тісній клітці на кораблі, ці птахи, опинившись на просторі, крякали, з якоюсь особливою радістю, яка не пасувала до цих жахливих хвилин загибелі людей. Вода, яка приносила всім страждання і муки, була для качок рідною стихією. Разом з людьми на воді був і Калган, йому було страшно, і, напевне, він не розумів того, що сталося. Він жалібно скавчав і кидався від однієї людини до іншої, не знаючи, куди і за ким плисти. Люди співчували мукам собаки, але нічим не могли допомогти улюбленому товаришеві по плаванню. Друга четверонога істота, яка опинилася в воді, наводила на людей жах. Відтоді, як затонув корабель, величезний кабан не відставав од моряків. На воді він прагнув лише одного — на щось спертися. Як ошалілий, нічого перед собою не розбираючи, він карабкався на дерев'яні уламки, але вони тонули під його вагою. Зіскочивши з них, кабан одразу ж дерся і на людей, підминаючи їх під себе. Виринувши із-під свинячої туші, люди з ляком відпирхувалися, а кабан знову ліз то на одну, то на іншу людину. Важко було відбитися од нього. Через силу він підплив до своєї чергової жертви, але людина, яка йому трапилася, рятувалася на барабані. Відгрібаючись однією рукою, матрос вихопив з-під себе барабан, високо підняв його і з лайкою почав бити ним по свинячому писку. Лунали глухі удари. Бачачи таке, хтось крикнув:
— Так його, жирного чорта! Японцям допомагає нас топити!
Від групи людей, які злякано відпливали од кабана, відокремився здоровенний рудий матрос Петро Баришников. Сажневими вимахами він кинувся на допомогу людині, яка знемагала в боротьбі з ошалілою твариною. Богатирськими руками Баришников підім'яв під себе кабана і сів на нього верхи. Під вершником кабан нарешті захлинувся.
Два матроси підтримували пораненого Міклуху, який плавав у рятувальному поясі. За старою, освяченою віками традицією, командир залишив корабель останнім. Ніби не бажаючи розлучитися з потопаючим броненосцем, він довго ще стояв на містку, коли всі люди вже були на воді. Повільно закріпивши на собі рятувальний пояс, він все ще не поспішав залишити свій корабель, з яким у нього було зв'язано стільки переживань. Командир, тримаючись за поручні, мовчки оглядав море, усіяне людьми. Здавалося, що він спостерігає звичайне купання команди. Але його, треба думати, хвилювали інші думки. Він свій маленький броненосець берегової оборони, призначений для операцій на внутрішніх морях, щасливо провів по надзвичайно довгому шляху через три океани. Він з беззавітною любов'ю вкладав енергію і всю свою пристрасну душу в справу організації корабельної служби, а вона, при хибному керівництві верхів, вимагала від нього нелюдських зусиль, щоб поставити її на належну висоту. Він згуртував навколо себе своїх підлеглих, підняв серед них дисципліну, мобілізував їхню волю на стійкий опір ворогові, який явно переважав кількістю і якістю бойових одиниць флоту. Словом, він зробив усе, щоб перемогти. І, однак, використавши всі бойові можливості людей і гармат, тепер він один лишився на розбитому і потопаючому кораблі. Для справжнього моряка і вольового командира це було таким крахом всіх надій, від якого могло здригнутися хоч яке загартоване серце. Але в цій поразці був винен не він, а ті, хто не забезпечив його надійними бойовими засобами. Багато він, мабуть, передумав у ці трагічні хвилини, стоячи на містку і тримаючись за поручні, ніби прикутий до них. І тільки в найостаннішу мить, коли корабель, хитнувшись, повалився на борт, Міклуха-Маклай згадав, що йому треба рятуватися. Перескочивши за поручні містка, він змахнув руками і, немов у дружні обійми, кинувся в прозорі води моря, з якими за багато років плавання йому довелося так міцно зріднитися. Тут, поранений в плече осколком, командир поступово знемагав, а через якийсь час матроси, які підтримували його, помітили, що у нього безпомічно звисає голова. Він слабо промовив: