— Цілковита темрява — найкращий захист від міноносців. Адмірал має рацію. Адже вони мало не протаранили нас, опівнічні розбійники.
На палубі природжений веселун матрос Сельг, який ніколи не втрачав бадьорості в поході, радісно вигукнув:
— Значить, живемо, братці!
Навіть лейтенант Гезехус, завжди замкнутий, що не говорив з командою ні доброго, ні лихого слова, не втерпів і, куйовдячи неохайну борідку, заговорив з комендорами:
— Японці наблизились до нас мало не на револьверний постріл. Вони, мабуть, прийняли наш броненосець за свій корабель. А можливо, направляючись до суден, які світять прожекторами, вони не помітили нас. В усякому разі, під прикриттям ночі ми йдемо, як під шапкою-невидимкою.
І в інших частинах корабля чудом уцілілі люди обмінювалися враженнями про небезпеку, яка їх поки що обминула.
До півночі мінні атаки припинилися. Вітер почав слабшати. Рідшали хмарини, і крізь них проглядали зорі.
На містку, стежачи за темним горизонтом, стояв командир Міклуха-Маклай. Біля нього були офіцери і матроси. Вони не спали більше доби, провели бій і зараз, втомлені, з неймовірним зусиллям боролися зі сном. Сюди прийшов старший офіцер Мусатов. Він звернувся до командира:
— Де ми зараз, Володимире Миколайовичу?
— Я теж думаю про це. Курс тримаємо правильний, а де перебуваємо — поки що невідомо.
Командир обернувся до старшого артилериста лейтенанта Дмитріє-ва, що дрімав:
— Запам'ятайте, Миколо Миколайовичу, без мого наказу ні вогню, ні світла не відкривати. Поки що можете поспати, а я піду в штурманську.
— Єсть,— відповів старший артилерист, стаючи струнко перед командиром.
Підбитий броненосець "Ушаков" одиноко йшов у нічну невідомість. Його керівним центром стала тепер штурманська рубка. Тут ішла напружена робота по визначенню місцеперебування корабля. Над картою схилився чоловік середнього зросту. Незважаючи на всі переживання під час бою і неспокійної ночі, вигляд його, як завжди, був охайний. Акуратно зачесане темне волосся відтіняло білість його повного обличчя. Він мав такий заклопотаний вигляд, наче готувався до екзамену в Морський корпус і, не втрачаючи самовладання, намагався розв'язати важку задачу. Це був передовий офіцер, улюбленець команди, старший офіцер лейтенант Максимов.
Двері в рубку відчинились, і на порозі став командир. Його прихід не здивував штурманів, які розуміли, що від них зараз чекають вирішення відповідального завдання. Не відриваючись од своєї роботи, Максимов повернув обличчя до командира. З-під нахмурених брів командира блиснув знайомий голубий блиск розумних очей. Для підлеглих у них теплилася дружня ласка, поєднана з невблаганною вимогливістю виконання обов'язку. Міклуха підійшов до розгорнутої на столі карти і нахилився. Показуючи на неї обрубками пальців правої руки, він неголосно сказав:
— Як же нам все-таки визначитись?
— Очевидно, тільки зорі нам : це підкажуть,— відповів старший штурман Максимов, йдучи до виходу разом зі своїм помічником.
— Тільки пам'ятайте, панове звіздарі, кожна хвилина для нас дорога, але разом з тим не помиліться в спостереженні,— наказав їм Міклуха.
Командир лишився в рубці. Йому хотілося спати. Можливо, борючися з дрімотою, він згадував розповіді свого старшого брата, відомого російського мандрівника, який не раз попадав у дуже скрутне становище серед дикунів. Але братові щастило, і завжди він якось виплутувався із скрутного і безнадійного становища. Чи пощастить так само і йому, командирові продірявленого корабля? Міклуха підпер голову рукою і заплющив очі.
В цей час у носовій башті йшло своє життя. До комендорів, які чергували, прийшли мінно-артилерійський хранитель Ілля Воробйов і ординарець старшого артилериста комендор Чернов. Розмовляючи між собою, вони не почували незручності від присутності тут командира башти лейтенанта Тиртова. Цей офіцер, родич управляючого морським міністерством, користувався на кораблі загальною повагою, як справедлива людина. Матроси любили його ще й за те, що він більше за інших офіцерів розповідав їм про життя і бойові подвиги-адмірала Ушакова.
Воробйов поплескав по плечу Чернова і заговорив:
— Ех, Ваня, друже любий! Хоч ти і хвалишся своїм старшим артилеристом, а на перевірку виходить зовсім інше. Пам'ятаєш, як на Кріті твій Дмитрієв підміняв Гаврилова. Де тільки у нього очі тоді були! Адже гармати нікудишні підсунув йому Гаврилов! Наші башти ремонтували в дорозі. Комісія приймала їх від Обухівського заводу теж в дорозі, і здавалося, ніби все добре. А хтось все-таки тут руки погрів. Артилерійський лейтенант Гаврилов після прийому гармат одразу ж списався по хворобі. Я, звичайно, не лікар, але тільки його хвороба здалася мені підозрілою. Медицина такої не знає. Чи не золота в нього була хвороба? Отут і прогадав твій Дмитрієв, а за нього тепер нам доводиться розплачуватися своїми боками. Для далекої стрільби гармати не мають потрібного кута підвищення. Баштові механізми ледве держаться на чесному слові приймальної комісії. А головна біда — вже розійшлися кільця, які зовні скріпляють гармату. Через це наша головна артилерія ще вчора відслужила свою службу. На вигляд подивитись—грізні гармати, а багато із них вже не постріляєш. І шкоди від них ворогу буде не більше, ніж воронам від пугала на городі: Скажіть, будь ласка, що ми після цього тепер робитимемо, як зустрінемо японців?
Чернов, який не припускав, що його начальник може помилятися, відмахнувся рукою від Воробйова:
— Не плети дурниць. Гармати як гармати і ще як постріляють. Але комендори, перебивши Чернова, підтримали Воробйова. Почулися підтвердження:
— Ні, Воробйов каже правду, вчора гармати уже розстрілялися.
— Дзвін буде, а який толк?
Довга фігура командира башти заворушилася уві сні. Розмова стихла. Співбесідники оглянулися в бік Тиртова, який, на мить розплющивши заспані голубі очі, поволі повернувся обличчям до стіни.
Воробйов, помовчавши, стиснув кулаки і, зціпивши зуби, заговорив так сердито, наче ворог був у нього перед очима.
— Прикро! Який бойовий командир у нас, а битися нічим. Такому б командирові та хороший броненосець! Або хоча б справжні далекобійні гармати були. От тоді— ми пришили б японцям язика до п'ят. А так плентаємося по морю малим ходом, як спутана коняка. Так гірко, що аж серце крається.