Голосний сміх і оплески покрили що розповідь Мусатова. Всі були збуджені й веселі. Усміхався й командир. Здавалось, люди забули про нестерпні труднощі далекого походу і давньої розлуки з батьківщиною, ніби цей обід відбувався не у відкритому морі на військовому кораблі, шо йде назустріч ворогові, а в морському зібранні в Кронштадті.
Міклуха підвівся, подякував офіцерам за гостинність і вийшов. За ним почали розходитися й інші. Один з офіцерів, добре-таки захмелілий, затримався в дверях, подивився на портрет Ушакова і, хитаючи головою, сказав:
— Усе це правильно, але хто веде нашу ескадру? І, гірко посміхнувшись, він вийшов у коридор.
У кают-компанії залишились хазяйнувати вістові й буфетник, Єгор Сорокін. Вони з задоволенням допивали рештки вина на столі та доїдали закуски. Сорокін дуже захмелів. Похитуючись, він із звичною спритністю прибирав пляшки і бряжчав посудом, мугикаючи щось напівголосно собі під ніс. Ноги буфетника підкошувалися, його хитало. Нараз він зупинився перед портретом Ушакова. Згадав, що тут говорили про нього, і з піднятою склянкою вина звернувся до портрета:
— Ваше превосходительство... Насмілюсь і я випити.... Пане адмірал... Не дивіться на мене так суворо. Я людина маленька. Відповідальність у мене невелика. Поки що під моєю командою лише пляшки. А в бою подивимось—і мені діло знайдеться... За вічний ваш спокій, Федоре Федоровичу, і за здоров'я нашого орла... Володимир Миколайович у нас вам до пари. Хвацький командир. Ну, пливімо...
Закинувши назад голову, Сорокін спорожнив склянку. Не встоявши на місці, він хитнувся, натикаючись на вістових; ті, відступивши, голосно зареготали. А Сорокін, втупившись у них осклянілими очима, начальницьким тоном ревнув:
— Плакати треба, а ви, неуки, регочете. Такого бойового адмірала більше нема, як Федір Федорович...
— А що ж, по-твоєму, Рожественський... не бойовий?..— запитав один з вістових.
Йому, замість Сорокіна, відповів інший вістовий:
— Заперечити не можна... Занадто бойовий, та тільки не з того боку... Нашого брата матроса він добряче попобив...
Всі дружно й голосно засміялися, але раптом враз затихли. Обличчя їхні стали серйозними. Вони насторожились. За дверима кают-компанії почулися кроки. Співбесідники заметушились навколо неприбраних столів.
І
"УШАКОВ" У ДІЇ
Тижнів через три — 14 травня — при зустрічі з головними силами ворога броненосець "Адмірал Ушаков", вступаючи в бій, ішов кінцевим у загоні Небогатова. Офіцери і команда займали свої місця за бойовим розписом. У бойовій рубці було тісно від людей. Тут, крім командира, були його найближчі помічники: штурман, артилерист, мінер, а з команди — рульовий, розсильні та інші матроси біля телефонів та переговорних труб. Міклуха припав до прорізу рубки. Ескадри зближувались. Того несподівано повернув ліворуч, роблячи петлю. Рожественський хоч і відкрив вогонь, але не використав помилкового маневру ворога для рішучого наступу. Міклуха чекав адміральського сигналу про атаку, але його не було. Відхитнувшися від прорізу, він ухопився за голову і схвильовано вигукнув:
— Боже мій! Що він робить? Треба кинутися строєм фронту. Знову нам Вафангоу...
Командир сумно подивився на своїх помічників, наче шукав у них підтвердження твоєму порівнянню. Але вони мовчали. Тепер і для них було ясно, що Рожественський пропустив найвигідніший момент для атаки. Міклуха відвернувся і приставив бінокля до очей.
Люди на "Ушакове" самовіддано виконували свої обов'язки. Ніколи корабель не жив таким напруженим життям, як у ці години. Грізно обертались броньові башти, підіймаючи високо вгору стволи десяти-дюймових гармат, що шукали живу ціль на горизонті. Постріли їхні були розмірені, сильні й оглушливі. Слабкіше, але частіше, наче поспішаючи, палили 120-міліметрові гармати. Від залпів здригався весь корпус броненосця. Всі рухались, всі дії людей та механізмів так були погоджені між собою, наче корабель був єдиним живим організмом.
Бій розгорявся. Броненосець "Адмірал Ушаков", разом з іншими кораблями, безперервно стріляв по ворогу. Пальба його гармат, не змовкаючи, вливалася в загальний гуркіт. Здавалося, що над морем знялася небувала гроза: гарматні залпи, близькі й далекі, розкочуються, мов удари грому, а сама вода розколюється і гримить металом, і в повітрі пружно тремтять і ревуть якісь гігантські сталеві струни.
Вся увага офіцерів, що спостерігали з рубки за боєм, була спрямована на лівий бік, де, обганяючи російську ескадру, витяглась в обхват колона ворожих кораблів. На одному з них спалахнула пожежа, оповиваючи його чорним димом. Міклуха радісно зазначив:
— Чудової
Були влучання російських снарядів і в інші кораблі. Це підносило у всіх бойовий настрій. Але раптом з грудей сигнальника вирвався здавлений вигук, схожий на стогін:
— "Ослябя" тоне...
Всі повернулися праворуч і побачили, як великий корабель спочатку ліг на лівий борт, потім швидко перекинувся і затонув. До місця загибелі під сильним вогнем ворога підходили міноносці, щоб урятувати людей. Незабаром вийшов із строю флагманський броненосець "Суворов", на якому тримав свій прапор адмірал Рожественський. Ескадра втратила головне командування: її повів броненосець "Александр III". Але через ворожий вогонь кільватерний стрій російських кораблів почав часто порушуватися. Вони виходили з бойової лінії то праворуч, то ліворуч. Щоб не зіткнутися з якимсь судном, що йшло попереду, Міклуха, насупивши мідно-червоні брови, чітко наказував:
— Право на борті
Через півхвилини лунала інша команда:
— Ліво руля!
Іноді доводилося стопорити машини. Міклуха пробурчав:
— Ідемо якимось стадом.— І тут-таки, наче відповідаючи на свої думки, додав:—Добре Наполеон висловився...
Офіцери запитливо оглянулися на командира, але не діждалися від нього закінчення фрази. Може, спостерігаючи бій. він згадав афоризм великого полководця, що армія без глави — ніщо. І справді, становище ескадри все погіршувалось. Ворожі снаряди стали частіше перелітати і через броненосець "Ушаков", погрозливо рокочучи. Офіцери й матроси.поглядали на командира, але в бою він був спокійніший, ніж під час походу, і холоднокровно давав розпорядження. Одного разу, коли ворог опинився з правого борту, Міклуха спитав: