З молодих років Міклуха відзначався хоробрістю. Під час турецької війни він служив на пароплаві, перетвореному на крейсер; одного разу вдень, стоячи на вахті, він помітив на горизонті турецький броненосець. Не спитавши дозволу в командира, він змінив курс і пішов просто назустріч противникові. Обидва судна почали швидко зближуватися. В цей час вийшов на палубу командир. Він негайно відправив Міклуху під арешт, а сам повернув корабель на зворотний курс.
Родом Міклуха походив із запорозьких козаків. В дитинстві він був дуже забіякуватий, не прощав образ хлопчакам старшим за себе і часто приходив додому сам побитий і обірваний. Запальний він був і в старшому віці. Одного разу в приморському місті Миколаєві у нього сталася сутичка з одним офіцером, що образив його дружину. Офіцер був чином вищий за Міклуху. Але, незважаючи на це, він через свою запальність не стерпів і дав образникові ляпаса, знаючи, що за такий вчинок йому загрожує військовий суд. А фізично він був дуже сильний: хрестився двопудовою гирею і, жартома, не раз, ухопившись руками за заднє колесо, зупиняв однокінного візка. Він часто посміювався так над кучерами. Кучер, не знаючи, в чому справа, підганяв, бив батогом коня і лаяв його — візок не рухався, притримуваний Міклухою. Можна уявити, який важкий удар дістав його противник. Але Міклуха уникнув військового суду. По телеграфу він попросив свою матір, що жила в Петербурзі, подати заднім числом на "височайше ім'я" прохання про його відставку. Відставку було прийнято, і його судили як цивільну людину. Справа закінчилася розглядом у мирового судді. Міклуха відбувся штрафом в двадцять п'ять карбованців. Але офіцер, що образив його дружину і дістав ляпаса, змушений був, за рішенням товариського суду, теж піти у відставку.
У відставці Міклуха прослужив кілька років спершу старшим офіцером, потім командиром корабля Добровільного флоту на Далекому Сході. Його не приваблювали великі оклади. Призвання кликало його у військовий флот. У 1882 році він повернувся до Петербурга і, знову вступивши на військово-морську службу, плавав на міноносцях у Чорному морі.
І тут він швидко виявив себе сміливим моряком. Про це свідчить хоча б такий випадок. У Севастопольській бухті стояло бойове судно особливої конструкції, збудоване за проектом адмірала Попова. Воно було кругле, як колесо, і швидко поверталось, що підвищувало бойові якості цієї плавучої батареї. Броненосець називався "Адмирал Попов". Він мав низенькі борти і пересувався повільно, як черепаха. Командири боялися виходити на ньому в море, гадаючи, що він відразу піде на дно на випадок шторму. Кожний з них, дізнавшись, що буде наказ про переведення цього химерного судна із Севастополя до Миколаєва для добудови, завчасно під різними приводами списувались з нього на берег. І тільки Міклуха-Маклай, коли був призначений на нього командиром, не злякався виконати наказ.
З того часу минуло чимало років, але вони не дуже змінили вдачу Міклуха-Маклая. Він залишився таким самим гарячим і безстрашним. Нове в ньому було хіба що те, що він став нервовішим. Мабуть, на нього впливала поспішність посилки 3-ї ескадри, її непідготованість. Іноді він впадав у таке роздратування, що, здавалось, не в силах був стриматись. В такі хвилини за час плавання на броненосці "Ушаков" від нього не раз діставалось матросам, що завинили в чомусь. Бувало, що він тицьне в обличчя матросові куксою правої руки (пальці в нього були відірвані випадковим пострілом з мисливської рушниці), і одразу збентежиться, і тим справа закінчувалась. Хоча Міклуха і робив це зопалу сам, але він не дозволяв так робити своїм офіцерам. Він навіть карав тих із них, хто погано ставився до нижніх чинів. Міклуха користувався великою пошаною всієї команди і офіцерів — ті й ті вірили в нього, як в найкращого бойового командира. Броненосець під його керівництвом був цілком підготовлений до зустрічі з ворогом.
Походжаючи під тентом по містку, Міклуха викурював одну папіросу за другою і зрідка зупинявся, задумливо дивлячись крізь окуляри вперед. Там ішли кораблі. На флагманському броненосці, де був адмірал Небогатов, піднімались та спускались сигнальні прапори. Променисте тропічне сонце немилосердно розжарювало гарячою спекою верхню палубу.
На місток піднявся, повільно пересуваючи товсті ноги, старший офіцер, капітан 2-го рангу Мусатов, огрядний блондин середнього зросту, з невеликою, гладко розчесаною борідкою. Ходив він перевальцем, як качур, і, дивлячись на нього, матроси здаля жартували: "Баркас пливе". Наблизившись до командира, Мусатов виструнчився перед ним, приклав руку до козирка і заговорив:
— Володимире Миколайовичу! Офіцери з радістю довідались про те, що ми скоро з'єднаємося з ескадрою Рожественського. До того ж декого підвищили в чинах. На честь цих подій ми вирішили влаштувати святковий обід із шампанським, і мені доручено запросити вас сьогодні до кают-компанії.
— Дякую вам, Олександре Олександровичу! Охоче прийду розділити з вами компанію за столом. Час саме підходящий для цього. До речі, нам треба буде поговорити про дещо.
На баку група матросів прибирала палубу. З природи похмурий і зосереджений, квартирмейстер Василь Прокопович мовчки стежив за ними. Біля людей, порохкуючи, розгулював рябий кабан. Матроси розпестили його цукром, тому він завжди ходив за ними, випрохуючи подачки. І тепер він не відставав від них, знемагаючи від спеки. Прокопович довго дивився на кабана хазяйським оком і розпорядився полити його в{)дою. Один з матросів озброївся шлангом. З тріском забив прохолодний струмінь, під який кабан з насолодою підставляв боки.
— Сюди... Калган, швидше... Тільки тебе не вистачало,— крикнув один з матросів.
Каштанова дворняжка, улюблениця всієї команди, помахуючи хвацько закрученим на спину пухнастим хвостом, оббігла людей, обнюхуючи кожного з них і обережно обходячи калюжу на палубі. Политий кабан пішов до корми, але йому заступив дорогу Калган. В грайливій позі він зупинився перед кабаном, з цікавістю розглядаючи важку, неповоротку тушу тварини. Без усякої злості, наче тільки для порядку, собака разів два дзявкнув на кабана, а той на це струснув довгими вухами, подався назад і дивився на нього маленькими й сонними, в білих віях, очима. В загородці, просячи корму, повискувало ще двоє свиней. Вони були китайської породи і відзначалися злістю. Тому на палубу їх, не випускали. Залишивши кабана, Калган підбіг і до них, носом потягнув у себе повітря, але одразу замотав головою від духу свинячого гною й почав чхати. Наче обходячи свої володіння, Калган попрямував до великої дерев'яної клітки^ з качками. Вони зустріли його неспокійним кряканням. А він, кумедно повернувши голову набік, довго вдивлявся в них, наче чекаючи, коли вони вмовкнуть. Але качки, надриваючись, крякали часто і по-весняному невгамовно. Калган з підскоком голосно дзявкнув на них, ніби наказав їм не шуміти, і побіг далі по палубі.