— Я жодного разу не був у вашій країні. Мені дуже хочеться подивитись, як ви живете.
— Ми раді бачити вас у себе,— всміхаючись, відповів японський офіцер.
— Все життя мріяв зустріти ваших гейш. Особливо до речі буде тепер,— страшенно знудилися. Ви зрозумієте: адже вісім місяців ми були в плаванні.
— О, їх у нас скільки завгодно і у великому виборі.
Японець подивився на російських офіцерів. Деякі з них похилили голови. А прапорщик Шаміє почервонів і демонстративно пішов униз. Стиснувши зуби, він швидко ходив туди й назад офіцерським коридором з таким виглядом, наче йому особисто завдали тяжкої образи. До їдкого болю, викликаного здачею в полон кораблів, додалось ще почуття ненависті і роздратування розбещеністю й ницістю товариша по службі. Прапорщик нервово зривав з голови кашкета і знову надягав його, наче він заважав йому думати. Незабаром з ним зустрівся в коридорі лейтенант, хотів щось сказати і зразу ж осікся. Страшний, несамовитий вигляд Шаміє зігнав з його обличчя веселу посмішку. Він злякано зупинився, почувши грізний уривистий голос:
— На кормі російського броненосця висить японський прапор, а ви вже про дівчат думаєте?
Від гучного ляпаса у лейтенанта хитнулася вбік голова. Боячись ще удару, він мовчки закрив руками обличчя і весь знітився. Прапорщик Шаміє, не оглядаючись, пішов геть від нього.
Через кілька хвилин Небогатов і чини його штабу, за винятком п'яного Куроша, направились на міноносці до флагманського броненосця "Мікаса" 28.
ПЕРЕД ВОРОГАМИ ГЕРОЙ, А НА ВОЛІ РОЗГУБИВСЯ
Остзейський край постачав царський флот чималою кількістю різних баронів. Були серед них хороші й погані, розумні й дурні. Але всі вони, як правило, зарекомендували себе у флоті великими формалістами. Колись їхні предки брали участь у хрестових походах. Вони пишались цим, і до всіх російських офіцерів, а тим більше до матросів, ставилися з неприхованою зневагою. Царський уряд, однак, дорожив ними. Адже ніхто так не придушував всяке прагнення до свободи, до критики морських порядків, як ці буквоїди законів і циркулярів.
Командир крейсера "Изумруд", капітан 2-го рангу барон Ферзен, теж був виходець з Остзейського краю, але він вважався кращим за своїх земляків. Він дозволяв собі вступати в приватні розмови навіть з мічманами і матросами. При цьому на його круглому і червонощокому обличчі з рудувато-білявими бакенбардами, що підіймалися від вусів до висків, грала ввічлива, тисячі разів повторювана усмішка. Кожного свого співрозмовника він зачаровував м'яким голосом. Але він ставав
Іншим, коли починав командувати. Голубі очі його холодно поблискували, наче перетворювались на емалеві. Владні окрики ставали особливо гучними. Самовпевнений, він не допускав ніяких заперечень з боку своїх офіцерів.
Погану допомогу подавав йому старший офіцер Паттон-Фантон де Верайон. Цей невеликий на зріст товстун більше пиячив у кают-компанії, ніж займався корабельними справами. Дурний і гонористий, він присікувався до матросів через усяку дрібницю і кричав тонким, різким голосом, всіляко знущаючись з них. Команда не любила його і дала йому прізвисько — Ватай-Ватай.
Командир і старший офіцер не ладнали між собою, тому що були в однакових чинах — обидва капітанами 2-го рангу.
В бою 14 травня "Изумруд" бився з противником добре. Під керівництвом артилерійського офіцера, лейтенанта Васильєва, його гармати акуратно стріляли. А в тих випадках, коли крейсерові загрожував ворожий вогонь, він уміло пересувався на безпечне місце. Командир Ферзен під час бою був на містку і віддавав розумні розпорядження. Ніхто не помічав у ньому будь-якої розгубленості. Так само тримались і його підлеглі.
Увечері крейсер вийшов з бою майже без пошкоджень. Два снаряди пробили кутки верхньої палуби. Ще один снаряд перебив троси на грот-щоглі, звідки впав ліхтар. З особового складу нікого не було вбито, тільки чотири чоловіка були поранені.
Ніч для "Изумруда" була тривожна. Ніхто не спав. Крейсер охороняв флагманський броненосець "Николай І", рискуючи загинути від ворожих мінних атак і снарядів своїх суден.
Другого дня, коли адмірал Небогатов підняв сигнал про здачу, командир Ферзен наказав нашвидку зібрати офіцерів і команду. Під час походу ескадри він звичайно ходив по верхній палубі на своїх негнучких ногах, згорбившись і похнюпивши голову. Тепер він зовсім змінився. Вся його постать випросталась, з-під густих брів твердо дивились на підлеглих голубі очі. Всі, чекаючи від нього слова, завмерли. Командир голосно відчеканював:
— Панове офіцери, а також ви, братці-матроси! Послухайте мене. Я вирішив прорватися, поки японські судна не перепинили нам шлях. У противника немає жодного корабля, що зрівнявся б по швидкохідності з нашим крейсером. Спробуймо! Якщо не вдасться втекти від ворога, то краще загинути з честю в бою, ніж ганебно здаватись у полон. Як ви на це дивитесь?
Він немовби питав поради у своїх підлеглих, але всі розуміли, що це було наказом. Офіцери й матроси з повагою дивились в суворі очі командира. Кочегар Галкін, веселун і гультяй, несподівано для всіх вигукнув:
— Правильно ви сказали, ваше високоблагородіє! І всі інші схвалили рішення командира.
Він звернувся до нижньопалубної команди:
— Кочегари й машиністи! Від вас залежить наш порятунок. Я сподіваюсь, що судно розвине найбільший хід.
І зараз же розпорядився:
— Всі на свої місця!
Як тільки "Изумруд" ринувся на прорив крізь блокаду, на ньому запрацював бездротовий телеграф, перебиваючи найсильнішою іскрою переговори японців. Щоб полегшити крейсер, командир вирішив пожертвувати правим якорем разом з канатом. Надійшло розпорядження розклепати канат. Дві тисячі пудів заліза, з гуркотом звалившись за борт, зникли в морській безодні.
У бойовій рубці стрілка машинного телеграфу стояла проти слів: "Повний вперед!" Здавалось, крейсер напружував останні зусилля, тремтячи всім своїм гарним корпусом. Всі, хто був нагорі, бачили, що ворожі снаряди вже не долітають до нього, і з любов'ю дивились на свого відважного командира. В їх уяві зараз його кремезна постать, що нагадувала норвезького шкіпера, була овіяна ореолом романтики водних просторів і поезії захоплюючих пригод на морі. Адже тільки в фантазії, тільки у мріях могло статися таке, що випало на долю "Изумруда",— він вирвався з кільця ворожої ескадри на волю. І командир Фер-зен твердо вів його назад на батьківщину. Це були чарівні хвилини усвідомлення правильного рішення в бойовій обстановці. Але головний герой нічим не показував свого торжества, і це ще більше звеличувало його в очах команди. Заклавши руки за спину, він ходив тепер по містку, спокійний і впевнений, наче вийшов на судні у звичайний мирний рейс Він лише один раз через переговорну трубу спитав машинне відділення: