— Негайно викликати командира в бойову рубку!
— Єсть!
Поки розсильний бігав по командира, в бойовій рубці вирішувалась доля загону. Спочатку обмінялись думками штабні чини, а потім суднові офіцери, які були тут-таки і на містку. Заперечень проти здачі не було.
Флаг-капітан Кросе зараз же розшукав книгу міжнародного зводу і, зазирнувши на потрібну сторінку, кинувся до ящика з прапорами. Він сам набрав трипрапорний сигнал: "ШЖД", що означав: "здача", "здаюсь". Сигнал негайно пристопорили до фала, і лишалося тільки підняти його на щоглу.
У бойову рубку ввійшов командир судна, капітан 1-го рангу Смирнов, високий, ставний, з карими очима, що уважно дивилися з-під густих, ніби намальованих брів. Незважаючи на вчорашню рану, він тримав забинтовану голову гордовито прямо. Під пухнастими вусами різко окреслювався великий, з товстими і соковитими губами рот, створений начебто тільки для того, щоб наказувати і втішатися життям. Але завжди рум'яне обличчя за ніч зблідло, а світло-русява борода, що струміла з нього широким потоком, сплуталась і, частково попавши під бинт, втратила свій попередній поважний вигляд.
Адмірал, побачивши командира, звернувся до нього:
— Володимире Васильовичу, що нам робити? Смирнов, не задумуючись, переконано відповів:
— Учора ми свій обов'язок виконали, більше не маємо сил битися. Моя думка — треба здатися.
І, скаржачись на біль у голові, він пішов.
Далі дії на броненосці "Николай Ь розвивалися з разючою швидкістю. Забряжчали телефони, кинулися в різні відділення розсильні і навіть, всупереч судновим правилам, засвистали дудки капралів, закликаючи панів офіцерів на передній місток. Це за розпорядженням адмірала скликали військову раду. Сам він, оточений своїм штабом, вийшов з бойової рубки на місток. Офіцери не встигли ще зібратися на раду, а вже на ноку формарса-рею був піднятий сигнал про здачу. Поквапно, з розгубленими обличчями, бігли до адмірала офіцери. Не чекаючи, поки надійдуть інші, він поставив перед ними питання:
Я хочу, панове офіцери, здати броненосець. В цьому я бачу єдиний шлях врятувати нас і команду. Як ви думаєте?
Що битися не було ніякої рації, на цьому сходились майже всі. Але проти здачі дехто заперечував. Згідно з військово-морським уставом, звернулись із запитанням щодо здачі до наймолодшого з офіцерів. Всі обернулись до високого ставного чоловіка, на грудях якого красувався університетський значок. Це був прапорщик Шаміє. Юрист за освітою, призваний на службу тільки на час війни, він виявився хоробрішим воїном, ніж дехто з кадрових офіцерів, і енергійно заявив:
— Якщо не можна битися, то треба кінгстони відкрити і тонути.
— Висадити в повітря броненосець і рятуватися,— скромно відгукнувся мічман Волковицький, який шанобливо ставився не тільки до начальства, але й до старших товаришів по службі.
Приблизно те саме сказав і старший офіцер, капітан 2-го рангу Ведерников.
Але ті, хто стояв за здачу, почали наводити разючі докази:
— Всі гармати ворожого флоту наведені на "Николая", як на флагманський корабель. Японці висадять його в повітря і потоплять раніше, ніж ми зберемося це зробити. Потоплять разом з людьми.
— Ви кажете, треба рятуватись? На чому? Шлюпки і катери розбиті. Койки пристосовані для захисту неброньованих частин судна і міцно знайтовлені. З сорока рятувальних кругів тридцять нікуди не годяться. Нас навіть не могли забезпечити хорошими рятувальними засобами.
— А хіба японці не підбиратимуть нас? — спитав старший офіцер Ведерников.
— Можливо, що й підбиратимуть, але тільки тоді, коли знищать увесь наш загін.
З марса фок-щогли, де стояв далекомір, пролунав дзвінкий голос мічмана Дибовського:
— До ворога шістдесят кабельтових!
На містку з'явився флагманський артилерист, капітан 2-го рангу Ку-рош, темношкірий, як мулат, з чорною кучерявою борідкою на сухому, жорсткому обличчі. З учорашнього дня цей воїн запив і до ранку не розлучався з пляшками. Накрохмалений комірець на ньому пом'явся. Хитаючись, Курош протовпився ближче до адмірала і, розмахуючи руками, загорлав:
— Битися до останньої краплі крові! Зараз я накажу своїм молодцям відкрити вогонь! Я з японців яєчню зроблю!..
Адмірал наказав:
— Заберіть з моїх очей цю п'яну особу!
Офіцери відштовхнули Куроша назад. Він лаяв їх матірними словами. Матроси підхопили його під руки і відвели вниз. Ще раз прийшов командир і знову підтвердив свою попередню
ДУМКу.
На містку стояв галас. Хтось з офіцерів плакав. Інші наводили різні аргументи, щоб виправдати самих себе:
— За цю війну наші війська тільки й робили, що здавалися. Згадайте Ляоян, Порт-Артур, Мукден. До багатьох здач додасться ще одна.
Адмірал повернувся до старшого артилериста, лейтенанта Пелікана, що вирізнявся серед офіцерів своєю огрядною і ситою постаттю:
— На такій відстані ми можемо стріляти?
— Марна річ, ваше превосходительство. Наші снаряди не дістануть до ворога.
Адмірал раптом втратив самовладання, чого з ним ніколи не бувало. З безбарвних очей бризнули сльози. Він зірвав з голови кашкет і, ніби в ньому було все зло, кинув його собі під ноги, й почав топтати.
З боку ворога пролунав пристрільний постріл, спрямований в лівий борт "Николая". Офіцери почали розбігатися по своїх місцях, згідно з бойовим розписом. Небогатов увійшов у бойову рубку. Флаг-офіцери доповідали йому, що всі наші судна повторили сигнал про здачу, а він, не слухаючи своїх помічників, кричав:
— Японці, очевидно, не зрозуміли нашого сигналу. Підняти білий прапор. Швидко! Через п'ять хвилин будуть знищені всі щогли.
Але білого прапора на броненосці не було. Довелося замінити його принесеним з каюти простирадлом. Однак і воно, підтягнене до реї фок-щогли, не зупинило ворожих пострілів. Навколо броненосця почали здійматися фонтани. Над головою чувся гул снарядів, ніби десь у повітрі був залізничний міст, по якому невпинно мчали кур'єрські поїзди. Розлігся вибух біля бойової рубки. Осколками поранило флагманського штурмана, підполковника Феодотьєва. Вся бойова рубка наповнилась чорними задушливими газами. З темряви, як з того світу, хрипкими викриками командував адмірал: