Старший інженер-механік, управляючи разом з машиністами правою машиною, стояв на своєму посту, де були зосереджені манометри, телефони і переговорні труби. Його засмальцьований кітель, одягнений на голе тіло, розхристався, кашкет з'їхав на потилицю, оголивши великий лискучий лоб, по обличчю котились великі краплі поту, осідаючи на бороді густою росою. Він часто витирався чистим ганчір'ям і стурбовано позирав на прилади: манометри показували тиск пари в котлах, лічильники — число обертів гребного вала. Час від часу чулися дзвінки, які передавали розпорядження з бойової рубки збільшити або зменшити хід судна. Але це нікого особливо не бентежило. В бою ждали більш відповідального сигналу — зупинити машину зовсім або дати хід назад. Такі розпорядження віддають у виняткових обставинах і їх мають виконувати чітко й швидко, якщо хочеш ще пожити на світі. Парфьонов, стежачи за роботою механізмів, стурбовано поглядав на своїх підлеглих. Як вони поводитимуться в мить небезпеки? А що— як вони розгубляться, піддадуться паніці й кинуться нагору? Чи можна їх тоді зупинити самим лише грізним окриком, чи доведеться вдатися до револьвера?
В машинах, як і в кочегарках, йшла робота корабельного тилу, але вона була не менш напружена, ніж нагорі. Тиск пари в котлах не падав нижче двохсот тридцяти фунтів. Два сталеві серця, виблискуючи при електричному світлі змащеними частинами, працювали справно, без стуку й нагрівання. Коло них ретельно ходили машиністи при температурі понад сорок градусів за Реомюром, напівголі, в самих робочих штанях. Відрізані од зовнішнього світу, вони не знали, що діється нагорі. Можна було тільки на слух визначити постріли своїх гармат і влучання ворожих снарядів. Тут, на глибині, нижчій від ватерлінії, під броньовою палубою, люди якої на час бою щільно задраювалися важкими сталевими плитами, за броньовим поясом бортів, в цьому світі механізмів і пари, не було ні вибухів, ні поранених, ні вбитих. Але від цього не зменшувалося відчуття небезпеки: якщо броненосець почне тонути, то з машинних відділень навряд чи встигне хто вискочити.
Раптом права машина наповнилася димом і газом. Люди почали задихатися й сліпнути. До старшого інженера-механіка підлетів машиніст і якимсь гавкаючим голосом запитав:
— Гинемо, ваше високоблагородіє?
Замість відповіді Парфьонов голосно скомандував:
— Виключити вдувну вентиляцію!
Повітря швидко очистилось, зате почала підвищуватися температура, перевалюючи за п'ятдесят градусів. Витримувати таку жару при напруженій роботі було дуже важко. Здавалось, можна зваритись у власному соку.
Те ж саме сталося і в лівій машині.
Іноді в машини, проникаючи по шахтах гарячого повітря, залітали осколки. На щастя, жоден з них не попав у тертьові частини. Від цього судно могло б вийти з ладу.
В носовій кочегарці лопнула труба, яка йде від котла до магістралі. Пара, з ревом вириваючись на волю, заповнила кочегарне відділення гарячою хмарою. Інженер-механік Русанов і старшина Мазаєв встигли своєчасно виключити котел. При цьому нікого не ошпарило. Решта дев'ятнадцять котлів давали досить енергії, щоб обслуговувати головні машини і допоміжні механізми.
Наближаючись до Цусімської протоки, ми викинули багато дерева за борт. І все-таки під час бою не могли уникнути пожеж. А тепер вони спалахували ще частіше, ніж раніше. Пожежний дивізіон не встигав їх гасити. Горіли чохли, рятувальні круги, переговорні гумові шланги, ізоляція парових труб, пожежні шланги, матраци, парусинові обвіси койкових сіток і дерев'яні решітки в них, вугільні мішки, перліні, швартови, затулки з конопляним тросом, блоки, пластирі. Горіли офіцерські каюти з їхніми занавісками, килимами, меблями, шафами. Горіла верхня палуба, особливо в тих місцях, де дерев'яний поміст був поборознений і розщеплений снарядами. Але найбільшою поживою для вогню були гребні судна з веслами, складеними всередині їх; а також парові й мінні катери з їхнім дерев'яним обладнанням. Пожежі приносили дуже багато лиха, роз'єднуючи частини судна, заважаючи комендорам стріляти, постійно загрожуючи пробратися в бомбові погреби. Іноді дим, обгортаючи башти, викурював з них обслугу, як викурюють бджіл з вулика. Оптичні приціли гармат так закурилися, що стали непридатні,— крізь їхнє скло нічого не можна було бачити.
А головне — пожежі впливали гнітюче на психіку всього екіпажу. Вогонь на кораблі — це зовсім не те, що на суші. Коли запалав якась будівля, то мешканці її насамперед витягають своє добро, а потім, коли цього вже не можна робити, вибігають самі надвір. Вони стоять на твердій землі і з вереском або з похмурим мовчанням дивляться, як вогонь пожирає все, що вони нажили за довгий час. Надалі їх чекають,
можливо, злидні й голод, але смерть Тм безпосередньо не загрожує. Інша річ — пожежа на морі.
Наш броненосець був серед водної стихії, ворожої вогню, і все-таки горів. Уже сама ця обставина якоюсь мірою суперечила логіці. На цей раз полум'я вирувало на кораблі з найбільшою силою, а всередині його, в залізних лабіринтах, в численних закритих відділеннях, були сотні людей. їм нікуди було вискочити: навкруги — море і снаряди. Мало того, кожен мав стояти на своєму місці: у баштах, в погребах, в трюмах, в мінних відділеннях, в машинах, .в кочегарках, в операційному пункті, в судновій майстерні, коло гармат, коло допоміжних механізмів, коло переговорних труб. Не можна було припиняти роботу, інакше — корабель вийде із ладу — смерть усім. Корабель і люди тепер були одним цілим. Поки він не втратив своєї життєздатності, у кожного з екіпажу була надія врятувати власне життя.
Проти пожеж у нас був єдиний засіб—вода. Але вона виконувала подвійну роль: захищала нас від вогню і в той же час була головним нашим ворогом. Розтікаючись по верхній палубі, вона через численні діри збігала на нижні палуби, вона, як розбійник, вдиралася через пробоїни бортів у середину судна, вона через розбиті комінгси й елеватори спускалася ще нижче. Трюмні машиністи на чолі з інженер-механіком Румсом не встигали її відкачувати. Корабель уже прийняв її в свою утробу не менше п'ятисот тонн. Словом, вода, якою рятувалися ми від пожежі, загрожувала нам холодною і похмурою могилою моря.