— Викликати в бойову рубку лейтенанта Гірса!
Під час бою Гірс командував правою носовою шестидюймовою баштою. Він був хороший спеціаліст, проте і йому не спало на думку витратити спершу запасні патрони. Коли він дістав наказ з'явитися в бойову рубку, ворожі кораблі різали курс нашої ескадри і били по ній подовж-ним вогнем. Права носова башта відповідала ворогові з найбільшою напруженістю. Але лейтенант Гірс змушений був передати командування унтер-офіцерові, а сам, зіскочивши на платформу, швидко наблизився до дверей, високий, ставний, з русявими бачками на енергійному обличчі. В ту мить, коли він почав відчиняти важкі броньові двері, розлігся вибух запасних патронів. Тут повторилося те ж саме, що трохи раніш сталося в сусідній башті. Лейтенант Гірс, обпалений, без кашкета, ледве відчинив двері і вискочив з башти, залишивши в ній людей, що повзали там і стогнали. Випадково трапилися йому носильники. Він послав їх на допомогу до потерпілих, а сам, замість того, щоб спуститися в операційний пункт, вирішив виконати бойовий наказ. Але коли він почав підійматися по штормтрапу на місток, під ногами від вибуху снаряда зайнявся пластир, і вдруге лейтенант Гірс був весь охоплений полум'ям. Діставшись до бойової рубки, він зупинився в її проході, виструнчився і чітко, як на параді, вимовив:
— Єсть!
Помітивши, що його, очевидно, не впізнають і мовчки витріщають на нього очі, він додав:
— Лейтенант Гірс!
Всі, хто був у бойовій рубці, справді не впізнали його. На ньому ще тліла пошматована одежа, череп його зовсім оголився, були обсмалені вуса, бачки, брови і навіть вії. Губи взялися двома пухирями. Шкіра на голові та обличчі порепалась і звисала клаптями, оголивши червоне м'ясо. Навкруги гуркотіли постріли, вило небо, позаду, на рострах свого судна, від вибуху з тріском розлетівся паровий катер, а лейтенантові Гірсу до цього немовби не було діла. Димучий, з широко відкритими божевільними очима, він стояв, як страшний привид, і вперто дивився на капітана 2-го рангу Сидорова, чекаючи від (нього розпоряджень.
Так тривало кілька секунд. Лейтенант Гірс захитався. До нього на допомогу кинулись матроси і, підхопивши під руки, ввели в рубку. Опускаючись на палубу, він тяжко прохрипів:
— Пити...
БОЙОВИЙ ДЕНЬ НА "ОРЛЕ" ЗАКІНЧИВСЯ
В кінці п'ятої години артилерійська канонада між головними силами припинилася. За димом і млою противник вдруге загубив нас Наша ескадра, як і в перший період бою, поступово повертаючи праворуч, спочатку схилилась на схід, а потім — на південь. В тому ж напрямку японці кинулися розшукувати нас. А ми тим часом повернули ще праворуч і пішли на захід.
Незабаром контр-адмірал Небогатов, не дістаючи ніяких розпоряджень командуючого ескадрою і гадаючи, що контр-адмірал Фель-керзам загинув разом з "Ослябей", підняв сигнал:
"Курс норд-ост 23°".
Таким чином, за другий період бою ескадра описала повне коло.
Броненосець "Орел" в багатьох місцях горів. По його палубах стелився дим, спадав за борт і, підхоплений вітром, нісся над морем бри-жастими хмарами в невідомість, 3 усіх люків вибиралися матроси, з башт теж виходили люди. Після того, що довелося пережити, всі наче збожеволіли. Кожен квапливо кидав навколо злякано допитливі погляди, немов питаючи самого себе: "Що ж буде далі?" Появився нагорі і кочегар Бакланов, повільно розгойдуючи свій широкий тулуб на коротких ногах. Зустрівшись зі мною, він похмуро промовив:
— Так, накоїли нам японці лиха.
Насамперед треба було покінчити з пожежами. Вільні матроси кидалися на допомогу пожежному дивізіонові. Перебиті шланги замінили новими, запасними. В цей час пішла чутка, що горить погріб правої середньої шестидюймової башти. З цього погреба, повного диму, повтікали всі люди, що працювали там на подачі. Вони ж перші, заметавшись по судну, повідомили про це. І не можна було їм не повірити: знизу підіймався дим по норіях, наповнюючи собою башту; сірими клубами виривався він також з відкритої, горловини, з'єднаної з погребом, і розходився по батарейній палубі, як грізний передвісник катастрофи, що наближалася. У багатьох з команди зблідли обличчя, округлилися очі. Починалася паніка. Почулися безладні вигуки:
— Треба старшому офіцерові доповісти!
— Трюмних викликати! Скоріш затопити водою погріб!
— За борт! Рятуватися!
Одні почали хапати рятувальні пояси, інші — згорнуті парусинові койки з корковими матрацами. Справді, було від чого впасти у відчай: кожної миті міг вибухнути весь корабель. Чи ж не однаково, як умирати, але чомусь здавалося, що легше загинути від снаряда, ніж злетіти з нутрощами судна в повітря. Ті з команди, хто встиг озброїтися рятувальними засобами, бігли до бортів і боязливо зупинялися, не наважуючись кинутись в море. Очі жадібно вдивлялися в імлисту далечінь, розшукуючи обриси берегів, і нічого не бачили, крім суворих хвиль. Для порятунку лишалася тільки одна надія — це свої кораблі, що йшли позаду, та й то не було певності, що вони зупиняться і підбиратимуть людей з води. І все ж таки, тільки-но хтось один кинувся б за борт, як ту ж мить посипалися б у море й інші. І ніякою силою не можна, вже було б спинити команду, тим більше, що у нас із стройових офіцерів могли наказувати лише троє, а всі інші були в операційному пункті. За десять-п'ятнадцять хвилин спорожнів би весь броненосець. Але нараз виступив кочегар Бакланов, голосно прокричавши:
— Чорти просмолені! Чого ви хвилюєтесь? Я зараз довідаюся, в чому річ...
І, не гаючись ані секунди, він поліз у палаючий погріб. Багато хто з команди проводив Бакланова зляканим поглядом, роззявивши рота. Що штовхнуло його на такий вчинок? Він не був службист і йому не потрібні були похвали начальства, ні майбутні нагороди. На кораблі вважали його найбільшим ледарем. І разом з тим у ньому було щось тверде і владне, що підносило його над рештою матросів. Він мріяв вчинити подвиг. Так чи інакше, але своїм поривом врятувати всіх від лиха він привернув до себе увагу людей, які втратили здібність розбиратися в навколишній обстановці. Паніка на кораблі, що дедалі наростала і була не менш небезпечна, ніж пожежа, невдовзі припинилася. Минуло кілька напружених і жахливих хвилин, поки знову побачили Бакланова нагорі. Всіх здивувало, що він зовсім не потерпів від вогню і не намагається кудись тікати. Отруєний димом, він зупинився, розставивши товсті ноги, зігнувся і, протираючи шкарубкими руками сльози з очей, важко закашлявся. Матроси кинулися до нього, щоб скоріше дізнатися, що діється внизу, в патронному погребі. Але на їхні запитання Бакланов вибухнув лайкою: