Цусіма

Сторінка 13 з 262

Олексій Новиков-Прибой

Вона думала, що я ходжу в дуже великих чинах, і я ніяк не міг перекопати її в протилежному.

— Ах, господи, не діждав старий сина, помер. Що б йому ще два з половиною годочки протягти! От уже ви б його порадували...

Ласкаво, як далекий спів скрипки, звучав для мене її голос, а лагідні голубі очі сяяли радістю.

Наче яскравий захід сонця згасла моя відпустка, і я знову поїхав у флот.

А тепер, на мою звістку, що мене посилають на війну, я напередодні відплиття одержав від матері листа. Я не міг без сліз читати рядки, сповнені тривоги і глибокої скорботи. Наприкінці вона писала, що день і ніч буде молитися за мене, а я повинен берегти її благословення і пам'ятати: "материнська молитва з дна моря рятує".

Я подивився з містка на палубу: там, в присутності старшого офіцера і боцманів, працювали матроси. Були люди і на містку, і в баштах, і в батарейній палубі, і в трюмах, і в машинному відділенні. Не рахуючи робітників, яких невдовзі висадять на берег, дев'ятсот моряків обслуговували корабель. І несе він нас в невідомі краї, туди, де шаліють вогняні завірюхи, гасячи людське життя,— або перемогти ворога, або самим загинути в безвісній безодні. Хіба за них, за цих матросів і офіцерів, не моляться матері так само, як і за мене? І хіба у наших ворогів менш люблячі матері, і хіба вони не проливають сльози, звертаючись до свого бога? Але когось із нас чекає холодна могила...

З надломленою душею я зійшов з містка.

Броненосець "Орел", на якому майорів андріївський прапор, продовжував міряти морські милі.

ВИСОЧАЙШИИ ОГЛЯД

Другого дня десь опівдні показались маяки і острови.

Соковито заголубіло небо, наче хтось мокрою ганчіркою стер з нього бруд хмар. Вітер завмирав, але все ще був досить сильний, щоб рухати парусники, розкидані по проясненому водному просторі. На узгір'ї, в сонячних променях, почало вимальовуватись місто Ревель з його гостроверхими кірхами, з крутими черепичними дахами будинків, з круглими баштами і зубчастими стінами старовинних будівель на скелях. На рейді, недалеко від гавані, стояли кораблі 2-ї ескадри. Наш "Орел" приєднався до них і, ставши в колоні однотипних броненосців, кинув якір.

Почали чергуватися дні з ночами, як двоє вартових, змінюючи один одного. Ми нступили в період бойової підготовки. Вживали всіх заходів для захисту ескадри від раптового нападу противника, хоч до нього

було ще дуже далеко. Вчилися ставити сіті загородження проти мін. Коли заходило сонце, один з кораблів охороняв вхід на рейд, освітлюючи його прожектором. Далі в морі — ходили два дозорні міноносці та мінні катери.

На броненосці, на велике задоволення командира, звільнили робітників. Давно треба було підтягти команду, навести чистоту, а вони своїм перебуванням на судні вносили розлад в наш внутрішній розпорядок. Побоювались і крамоли. Мені самому довелося зустрітись з одним робітником. Оглянув він мене круглими очима і, почухавшись за вухом, спитав:

— Значить, воювати йдете?

— Так,— коротко відповів я.

— Ну, з богом.

— При чому ж тут бог?

— Ого! Тоді, значить, з чортом?

— І це ні до чого.

— Ого! Невже відкидаєш?

— А хіба таких не буває?

Робітник подумав трохи і загадково відповів:

— Так, все на світі буває, і попадя попа ошукає. Знаю я в одному селі парочку: чоловік диякон, а жінка в нього попадя. Як це вийшло, га?

Я теж відповів приказкою:

— Це ще невелика біда, що на городі поросла лобода, он церкви горять, і то нічого не говорять.

— Ого! Моторний! Не спіткнешся?

— Бувало й так.

Здалеку, дуже обережно, він почав знайомити мене з політикою. Він говорив більше натяками, але я розумів його. Виходило так, що коли ми переможемо противника, то цим тільки більше зміцнимо свій уряд. Те ж саме я чув від багатьох і на березі. Всі передові люди раділи з наших невдач. Здавалося, ця частина російського суспільства ніколи не була так охоплена пораженськими ідеями, як у цю війну, бо вона розпалювала народ, викриваючи перед ним всі наші державні болячки. В якому ж дурному становищі опинилися ми, моряки, що йшли на Далекий Схід? Коли ми переможемо японців, то завдамо шкоди назріваючій революції, яка необхідна Росії, що задихається, як свіже повітря. З другого боку, ми не можемо спокійно підставляти свої лоби під ворожі снаряди. Наш програш і наша загибель вважатимуться ганьбою, а з тих, що повернуться з війни, глузуватимуть:

— Ось вони — моряки з розбитого корабля! Послухавши робітника, я попередив його:

— Досить, друже. Цієї їжі я вже покуштував.

— Ого! Приємно. Ну, що ж, ви там, а ми тут постараємось.

Я не мав ніякого сумніву, що тривале перебування робітників на судні залишило серед матросів якийсь слід.

Внутрішня організація служби на кораблях налагоджувалась повільно. Навіть на флагманському броненосці "Суворов", що вже чимало

2*

35

часу був у плаванні, люди зовсім не були підготовлені до бою. Ось що писав про це адмірал Рожественський в наказі № 69:

"Сьогодні о другій годині ночі я наказав вахтовому начальникові пробити сигнал для відбивання мінної атаки.

Через вісім хвилин після того, як було віддано наказ, не було ще й ознак того, що готувалися відбити напад: команда і офіцери ще спали; лише кількох чоловік вахтового відділу насилу вдалося витягти з місць відпочинку, але й ті не знали,, куди їм іти; жоден прожектор не був готовий освітити ціль; вахтові мінери були відсутні; ніхто не дбав навіть про палубне освітлення, необхідне для дій артилерії..."

Далі адмірал просив молодших своїх флагманів і командирів перевірити, як поставлена в цьому відношенні служба на інших кораблях, і про результати негайно доповісти йому.

Дочекався і "Орел" того часу, коли йому довелося взяти участь разом з іншими кораблями в пробному відбиванні мінної атаки. Над морем густо висіла осіння ніч. Було тихо. І раптом у цій тиші залунала бойова тривога. На всій ескадрі спалахнули вогні прожекторів, і їхні світлові смуги, розсікаючи пітьму, поповзли по рівній поверхні моря, намацуючи щити, буксировані міноносцями. З інших' суден, хоч і з запізненням, відкрили гарматну стрільбу по цих щитах, а у нас по трапах і палубах все ще метались люди. Дехто з матросів, особливо новобранці, під впливом різних чуток про близькість японців, думали, що почалася справжня битва. Чулись безглузді вигуки. Офіцери лаяли унтерів, а ті штовхали в шию рядових. Багато хвилин минуло, поки на броненосці встановили якийсь лад. Забухали і наші 75-міл і метрові гармати.