А тим часом був наказ адмірала Рожественського — бити по ворожому головному кораблю, і багато хто з наших командирів, не наважуючись на самостійні дії, намагалися не порушувати бойового наказу свого командуючого. Але в цьому полягала величезна їхня помилка. Снаряди із задніх наших суден падали, не долітаючи до наміченої цілі. Краще було б стріляти в ті кораблі, які йшли на наших траверзах.
В бойовій рубці "Орла" про це догадалися через півгодини після початку бою. Старший артилерист, лейтенант Шамшев, звертаючись до командира судна, заявив:
— Для "Мікаса" наші снаряди мало дійові.
— Так, ми стріляємо на вітер,— згодився капітан 1-го рангу Юнг, вдивляючись через проріз рубки в ворожі кораблі.
— Дозвольте перенести вогонь на крейсер "Івате".
— Іншого нам нічого не лишається.
Крейсер "Івате", що своїм зовнішнім виглядом був схожий на "Аврору", підійшов до нас найближче. |
Загриміла команда в центральний пост, а звідти по тих баштах, які могли стріляти на лівий борт:
— Бити по ворожому судну типу "Аврора"! Незабаром у крейсер "Івате" почали влучати.
В одній з башт сталося непорозуміння. Чоловік, що стояв на передачі, довго не міг збагнути розпорядження начальства і все перепитував:
— Навіщо ж стріляти в "Аврору", коли це — наше судно?
йому кілька разів повторювали ту саму фразу і нарешті крикнули з матірною лайкою:
— Йолоп! Слухай вухом, а не брюхом!
Поки ця башта отак перемовлялася крейсер "Івате" перемістився. Він вийшов з кільватерного строю і, описавши координат, збільшив відстань, До таких самих прийомів вдавалися й інші японські кораблі, коли в них починали влучати наші снаряди.
Японці користувалися проти нас фугасними снарядами, начиненими надзвичайно, сильною вибуховою речовиною. Це були немовби літаючі міни. Для них збільшення відстані мало лише те значення, що втрачалася влучність стрільби. Але від цього анітрохи не зменшувалась їхня руйнівна дія. Правда, влучаючи в корабель, вони не пробивали броньового пояса, але зате знищували всі верхні надбудови, ламали прилади, викликали пожежі, виводили з ладу гармати і особовий склад.
А ми стріляли в ворога бронебійними снарядами із затяжними запалювальними трубками. Такі снаряди були пристосовані спеціально для руйнування броні. Але, перш ніж розірватися, вони мали впитися в броню і-пробити її на якусь глибину. Значить, ми могли б вражати противника з ближчих дистанцій. Що більше зростала відстань до нього, то менш дійові були наші снаряди,— вони або відскакували од броні, як горіхи від стіни, або розколювались на кілька частин. Судячи по "Авроре", в яку під час "Гулльського інциденту" ми самі загнали декілька снарядів, більшість із ник зовсім не розривалося навіть і в тих випадках, коли вони пробивали борт ворожого корабля. Мало того, порівнюючи гарматні спалахи тієї і другої сторони, можна було відразу помітити, що японці стріляли інтенсивніше за нас принаймні разів у два. І не було сумніву, що наша ескадра, зазнаючи ударів противника, сама завдавала йому мало шкоди.
Чи розумів це Рожественський? І якщо розумів, то чому він не перешкоджав діям противника? Чому він не маневрував? Всі наші турботи звелись до того, щоб, не нападаючи на противника, всіляко ухилятися від бою. Тому наші передні судна поступово звертали праворуч. Це був найгірший спосіб самооборони. Близько третьої години ескадра, залишивши попередній курс норд-ост 23° зовсім на ост, немовби прямуючи до берегів Японії.
Броненосець "Суворов", охоплений полум'ям, вийшов із строю праворуч. "Александр" повернув було за ним, але одразу зрозумів, що флагманський корабель не може більше керувати ескадрою, і сам повів її далі. Другий флагманський корабель "Ослябя" зник з поверхні моря. Становище наше все гіршало. Контр-адмірал Небогатов із своїм третім загоном йшов позаду. За ним, ще далі, командував крейсерами контр-адмірал Енквіст. Отже, шість передніх наших броненосців, що входили до складу першого і другого загонів, лишилися без керівника. Командуванні ескадрою було порушене.
При зустрічі з головними ворожими силами ми втратили ініціативу в бою. Жоден з флагманів, які уціліли, вже не намагався зробити сміливий маневр і напасти на японців. Та й важко було це здійснити, маючи ескадрений хід не більший як дев'ять вузлів. Сказано було — прориватися до Владивостока. Ця загальна директива, видимо, міцно засіла в головах командирів та молодших флагманів, і вони сумлінно намагалися виконати її. Для чого? Яка рація була в тому, коли ми вже наочно переконалися, що у Владивосток не можемо прорватися? А коли б частина ескадри і досягла своєї мети, то чи могла вона змінити хід воєнних подій на нашу користь? Чи не краще було б для нас іти на південь, на простір Тихого океану? Само собою зрозуміло, що японці не відмовилися б нас переслідувати. Але найпростіше міркування підказувало, що нам нічого не лишалося іншого, як пробиватися в зворотний бік. Це обов'язково треба було зробити хоч би для того, щоб відірватися від противника, який безкарно знищував нашу ескадру. Важко сказати, яке рішення прийняло б наше командування надалі, коли б удалося нам зникнути: чи знов іти до Владивостока, чи роззброїтися в нейтральних портах, а чи втікати додому. Одне було ясно, що обраний-нами шлях повз Цусіму був такий самий безнадійний, як безнадійно пробивати головою кам'яну стіну.
Незважаючи на загрозу явної загибелі, передні наші судна все-таки робили судорожні спроби виконати наказ адмірала Рожественського. Це було геройство, що межувало з безумством. Ворожа лінія кораблів надто висунулася вперед. Наша ескадра на чолі з "Александром" хотіла, скориставшись з цього, проскочити під кормою противника і попрямувати на північ. Але адмірал Того, очевидно, догадався про наш намір і зараз же організував проти нас контрманевр. Шість кораблів першого його загону зробили поворот "всі враз" на вісім румбів ліворуч і почали відходити від нас строєм фронту. Однак через кілька хвилин таким самим поворотом ще раз ліворуч він знову поставив свої судна в кільватерну колону і ліг на зворотний курс. "Ніссін" став головним, а "Мі-каса" йшов у хвості. Адмірал Камімура із своїм загоном не наслідував приклад командуючого і, лишаючи його з лівого борту, розійшовся з ним контргалсами. Чому? Бо він помітив, що російська ескадра знову схилилася на ост. І його другий загін не переставав тримати наші передні судна під гарячим вогнем артилерії.