Усі кинулись. Через хату справді бігало шпарке мишеня, по-блискуючи цікавими очима. Хлопці здебільшого почали нудитись і через те всі, як по команді, кинулись ловити мишу. Хтось надибав нору й закрив ногою. Незабаром миша була вже в руках у жвавого Сивенка. Не довго думаючи, він ткнув її комусь за сорочку... Через який час у хаті було повно галасу. Хлопці гасали по припічках і збили таке бурло, що не видно було світа. Миша переходила з рук у руки, з пазухи в пазуху, реготові не було впину. Хтось головою стукнувсь об мисник, і якась макітерка хряснула об долівку. На дверях з'явилась, склавши на грудях руки, Титарчиха. Кругом заніміло.
— І хай бог милує й не допускає, — стиха побожно промовила во-на, оглядаючи куряву. — Чи ви показились, чи ви покрутились, макоцвітні шибеники! — Далі її рука надзвичайно проворно вхо-пила віник.
Хлопці кинулися врозтіч.
— Це ти всьому привод даєш, це ти тут свекор над усіма! — поча-ла вона віником кропити Макара. Той, заправляючи сорочку, що геть висунулася з штанів, став було виправдуватись, потім відра-зу замовк і зашумів на піч. Усі інші, як овечки, один по одному майнули за ним. Навівши порядок і позбиравши черепки в пеле-ну, довго вичитувала Титарчиха хлопцям, стоячи коло дверей. Хлопці сиділи на печі й тільки сопли. Далі Титарчиха забожилась, що завтра пожаліється вчителеві, коли зараз не вгамуються, й пішла. Хлопці взяли лампу на піч і, докоряючи стиха один одно-му, роздягались, мостились спати. Та було рано ще, і спати не хо-тілось.
— Якби ще хоч маленьку лірку завести! — став благати хлопців Піхтір. — Ми будемо тихо-тихо, що тітка не почує.
— Хто й всидить тихо, як не Піхтір! — казали другі, проте всім ще хотілось подуріти, хоч стиха. Умовились затуляти рот, кому при-паде сміятись, і почали лагодити ліру. Розпустивши сорочки, по-сідали всі на черені в кружок, як старці на ярмарку. Макар усере-дині. Підібрали тони, і ліра стиха загула. Макар угнивим голосом почав тягнути мелодію:
Як був собі Лазор, Та я його знав, Була в його сіра свита, А я й тую зняв...
Ще тільки Макар пустив під лоб очі, готуючись співати, як Піх-тір почув, що в його починає щось кихкати усередині, проте він кусав губу і здержувався. Макар прицмокував, дзижчав і дуже влучно передавав ліру. Найбільш інтересні для Піхтіра були ім-провізовані розмови поміж співами.
— Ярешко, — починав хто-небудь, вдаючи відомого всьому селу старця, — коли вже ти оженишся?
— Піду в Іваницю на ярмарок та й оженюсь, — передражнює Ма-кар заїкуватого рябого Яреська.
— А кого посватаєш? — питає перший. Усі перекидають погляди на Макара.
— Та оддає старий Сарапійон свою Мавру. Ото, братця, дівчина: ноги як стовпці, сама як груба, а сліпа тільки на одно око.
Лиця кругом напружуються, червоніють. Починають затуля-тись.
— А придане буде, Яреську?
— А придане таке: новий ремінець до ліри, дві полотняні торби, ще й костур з залізним наконечником.
Піхтір хапає себе за носа; щоки його надуваються, як пузирі, червоніють, а з рота, немов з розірваного оддутого пузиря, почи-нає шипіть і пирскать з-під пальців. Далі пальці з носа спорсають, Піхтір хапається за живіт і заходиться од реготу. Його вкривають буханами, та вже пізно. Ніколи не хотілося Піхтіреві так сміятись. Його хапають, давлять за шию, рядном затуляють йому рота. Са-дять у боки, в спину, — він кавкає, пирскає, проте вдержати рего-ту, що пре з його, як вода через пліт, не може. Макар ухопив з ко-мина дощечку, що Титарчиха коле на тріски, і ляснув зо всього маху Піхтіра іззаду. Той відразу змовк, вирвався з чужих рук і, вхопившись за дошкулене місце, сердито глянув на Макара. Хотів лаятись, та, зустрівшись очима з Макаром, несподівано пирскнув і знову зайшовсь. Усі, що до цього часу здержувались, зразу роз-лізлись по кутках і закихкотіли...
Одному Макарові було не до сміху. Він лаявся, докоряв усім, нахвалявся, що зроду-віку не стане більш що-небудь розказува-ти.
Коли регіт трохи стих, постановили ліру припинити, бо щоб справді не перепало чого од Титарчихи. Один із "стрільців" обі-щав розказати страшну казку. Прикрутили низенько лампу, по-збивались до гурту. "Стрілець" закинув ноги на комин і починає розказувати.
Щось затарабанило в вікно. Всі кинулись; деякі полякались, Пі-хтір нащось погасив лампу. Затарабанило знову дужче, нетерп-ляче. Більш сміливі злазили з печі й тягли за собою інших. Щіль-но тулячись один до одного, цілим гуртом стали вони коло вікна.
— Хто там такий? — строго питає передній. Знову застукало.
— Хто такий? — усі разом гукнули хлопці.
— Та відчиняйте мерщій, баби! — почули вони знадвору знако-мий голос.
— Це ж Яків, — радо крикнув хтось, і всі засміялись. Засвітили ла-мпу, одіперли двері.
Увійшов Яків. У довгому кобеняку, запорошений снігом, з па-лицею в руці, він зразу здавався дорослим чоловіком. Кепкуючи з хлопців, він отрушував сніг і роздягався.
— А що я сьогодні, братця, бачив! — трохи згодом почав він роз-казувати. — Іду я з дому, зайшов до Грицька. Не застав я Грицька дома та й іду сюди. Аж ось коло Галиної хвіртки щось двоє хань-ки мне, рукавами затуляється. Підходжу до них — коли, хто б ви думали? — Павлушка й Андрій.
"Чого ви тут?" — питаю. "В нас, — кажуть, — отвєти в задачнику вирвані, так оце хочемо побачити Галю та попросити". Постидив я їх, покивав головою та й пішов. Отаке стало на світі діятись, — зітхнув він, — бере баба над козаком гору. А моду яку вже заво-дять, — почав він знову, — чоломкаються за ручку з дівчатами, та ще не як-небудь — на "ви".
— Та воно, як казати правду, то неловко й так, як ото роблять наші "стрільці", — обізвався Макар. — Дівчата щебечуть до їх при-вітно та любо, а вони, лобурня, як одвезуть що-небудь, то за них зчервонієш.
— Ні, нема правди на світі, — казав, розбуваючись, своєї Яків. — Аж нема, батьку? — спитав він Грицька.
Грицько почухав голову й перемовчав. Розбувшись, Яків виліз на піч, мовчки вийняв з кишені скручену в дудку маленьку кни-жечку й кинув Грицькові.
— Читай, батьку! — промовив він і став гріти спину коло комину.
Хлопці кинулись до книжки.
— Це, братця, така книжка, що не було її другої й не буде! — кате-горично одрубав Яків. — Наша, козацька книжка!