Циганка

Сторінка 8 з 12

Васильченко Степан

— Та вона, либонь, і написана по-нашому, по-козацькому! — про-мовив хтось, прочитавши через плече кілька рядків.

— Це "Катерина"!.. Ой ловка ж, ловка! — зашуміли деякі.

— Цить! — скомандував Макар. — Хто знає — наперед не кажи!

З комина зняли лампу й поставили посеред черені. Спершись на лікті, Грицько почав читати. Кругом його збилися в білих со-рочках хлопці. По стінах, на стелі й на комині розкидались патла-ті тіні. Все замовкло, тільки струмочком буркотав рівний Гриць-ків голос, та знизу під піччю розспівався цвіркун.

Щодалі читав Грицько, ставало все тихіше й тихіше. Тільки чи-єсь дихання розгоралося й палило зблизьку, як полум'ям, Гриць-кові щоку та з другого боку стукало у когось під полотняною со-рочкою серце. Щось почало чмихати і сопти.

Візьми, боже, мою душу,

А ти, вода, — тіло...

Шубовсть в воду... попід льодом.

Геть загуркотіло, —

дочитував Грицько поему. Піхтір швидко одвернувся в куток, уткнувся в якесь ганчір'я головою й заревів на всю піч. У всіх очі потьмарились, у деяких бриніли сльози. Читання припинилось. Кинулись до Піхтіра, сміялися стиха.

— Чого ревеш, дурний Піхтіряко, — казали йому, зводячи його голову, — бач, який він у нас тонкослізний!

— Не лізьте до мене, одчепіться од мене! — схлипуючи, казав Піх-тір і ховав у рядно своє червоне, заплакане, в пилу і в патьоках лице...

В селі давно вже всі спали. Крикнув десь півень. По всіх хатах було темно, тільки в Титарчихи довго блимав ще маленький ог-ник на печі.

Перший раз засиділись хлопці до півнів.

Прокидаючись, ще в постелі, кожного ранку Грицько завжди перш за все почував, що в його житті є щось світле та радісне. Коли він увіходив у клас і не бачив її між школярами, йому зразу починало здаватися, що немов хтось невідомий прикручує світ-ло, і кругом ставало нудно, сіро, навіть темніше, ніж було перше. Тільки ж Галя з'являлася на дверях — таємничий ліхтар піднімав-ся знову, і робилося в класі ясно й радісно. Признаватися Галі Грицько не поспішався і не намагався напевне довідатися, хто їй більш до вподоби, — чи він, чи, може, Андрій. Зустрічатися з нею зблизька став він рідше. Коли зіходилися вони й починали роз-мовляти, — звичайно, більш за школярські справи — вона тоді зда-валася Грицькові давньою Галею, бідовою школяркою — і більш нічим; коли ж він не бачив її або дивився тільки здаля — образ її повивався якимись чарами; голос, лице, постать робилися не-звичайно ніжними, недосяжними. Одначе завжди від усіх таїтися з своїми думками було нелегко: бажалося довіритися з ними пе-ред яким-небудь щирим товаришем, поділитися з ним своєю ра-дістю. Коли ж з ким?

Не з Макаром, що не зрозуміє його й підійме на глум, і не з Яко-вом, суворим філософом і стоїком, що зразу визнає це за зраду товариству й осудить його.

Вибір його скоро спинився на Піхтіреві: він завжди у всьому йме йому віри; хай не зрозуміє, хай здивується, — зате прийме близько до серця його справу.

І він постановив усе розказати Піхтіреві.

Одного дня, коли надворі почала вже показуватися з-під торі-шнього листу та сухого бадилля зелена травиця, Грицько з Піхті-рем, як тільки розвиднілось, були в класі. Крім їх, там ще не було нікого. Поговоривши про всякі шкільні справи, хлопці на який час замовкли. Грицько присунувся ближче до Піхтіра, глянув йо-му в вічі й тихо сказав:

— Слухай, Піхтір, я маю щось тобі сказати.

Піхтір насторожився.

— Тільки ж ти нікому не скажеш? — спитав Грицько, серйозно дивлячись на Піхтіра.

— Нікому в світі! — гаряче одповів той, почуваючи, що зараз діз-нається про щось дуже цікаве.

— Забожись!

Піхтір мовчки написав пальцем на лавці хрест і поцілував.

— Ну так знай же: я люблю Галю!

Очі Піхтіреві широко розкрилися, і він з дива аж присів.

— Та брешеш? — придушеним шепотінням всилу вимовив він.

Грицько в свою чергу написав пальцем хрест і поцілував. Піхтір сів на лавці й задумався.

— Ну що ж — і вона тебе? — не дивлячись Грицькові в вічі, трохи згодом смутно промовив Піхтір.

— Не знаю... хто її знає... Ти ж знаєш, що коло неї Андрій...

В коридорі застукали чобітьми, і в клас почали вже сходитись школярі. Грицько з Піхтірем замовкли. Скоро клас, немов бджо-лами, гудів школярами. Прийшла Галя. Піхтір ходив по класу не-уважний і замислений; не звернув навіть уваги тоді, коли один з хлопців змазав його по лиці класною губкою. Підійшов до Галі, що сиділа за книжкою на лавці, боком став до неї і спідлоба ди-вився на неї довго і серйозно.

"І що він, що він знайшов у їй! — думав Піхтір. — Смаглява, як ци-ганка, очі як у відьми, учиться на тройках, навіть є двойки — що ж тут могло причарувати Грицька? Що могло збити його з розуму, що він не побоявся острамитися перед самим собою, перед това-риством і признатися, що баба взяла над ним верх!" І перший раз повірив Піхтір у велику силу жіночих чар. Щодо його, до Піхтіра, то він зовсім не розуміє їх і знає, що вони не подолають його, а коли забрали вони силу над Грицьком, над самим Бульбою, то, значить, є вони, прокляті, на світі!

Довго дивився Піхтір на Галю з одного боку, потім переступив, став дивитися з другого. Став пильно придивлятися на всі риси лиця: все у неї було просте звичайне, як і в інших дівчат. Піхтір знизав тільки плечима.

— Чого це ти, Василечку, так придивляєшся до мене? Чи, може, закохався? — спитала Галя.

Піхтіра немов хто вколов голкою. Він одвернувся, плюнув з обуренням.

— Який ти сердитий, Василю! А я ж все-таки тебе люблю!

— На! — промовив Піхтір і, здержуючись, бухнув Галю межи пле-чі.

— Отже хоч що, а люблю!

— Два, — одлічив Піхтір дужче.

— Хоч бий, хоч ні, — а люблю!

— Три! — гепнув Піхтір мало не зо всеї сили.

— Хай ти сказишся, дурний Піхтіряко, то ж болить! — лагідно промовила вона, трохи скривившися.

— Знаєш, за віщо це? — спитав Піхтір. — Не знаєш? Догадайся! — І Піхтір поважно повернувся й пішов на своє місце.

Галя зацікавленими очима простежила за ним, подивилась трохи на його, і в її очах блиснула якась нова думка.

Після лекції, коли Піхтір, схопивши по арихметиці двойку, сму-тний сидів, розвалившись на лавці, до його проворненько піді-йшла Галя і сіла щільно коло його. Вона зазирала йому у вічі і пи-тала: