"Ну, так над чим пак я спинився, — думав він, — ага: Піхтіра не треба. Ну що ж його робити, може, того... — Грицько поправив на голові драну шапку й осміхнувся, — може, поцілуватися, бо коли любляться, так треба цілуватись... ні, стидно". Чогось позіхнуло-ся.
"Полинули ми, та й полинули, та й полинули... — думає він і по-чуває, що під грудьми починає його щось ссати, — і от захотілося нам... їсти". Грицько ковтнув слину і помітив, що йому й справді давно вже хочеться їсти. Мрії набрали зразу більш прозаїчного напрямку: куди їм зайти вечеряти. До Галі йому не хотілося, бо, правду кажучи, трохи було боязко, щоб пановиті батьки її не ви-рядили його, до себе ж у хату закликати Галю якось незручно бу-ло, бо вечеря чекала їх не смачна. Зітхнувши, спинився на тому, що треба розлетітися їм по домівках. Звернув на шлях до бать-ківської будки; очі помалу склеплялися, чоботи на ногах немов поважчали, по всьому тілу розпливалася втома. Туман виходив з голови. В небі миготіли зорі, мов потухали...
Ніхто у всій школі не мав стільки прізвищ, як присадкуватий, кругловидий Василь Грицук: гупало, крутьоло, товкач, паровик — сипалось на його звідусіль, немов з мішка, і кожне з цих прізвищ було для його більш-менш характерним. Найчастіше взивали йо-го Піхтірем, і ця назва незабаром у всій школі замінила йому його батьківську фамилію. Ледаркуватий, добродушний, з мрійною лагідною вдачею, Піхтір не любив задиратись з хлопцями, проте йому більш, ніж кому іншому, доводилось лежати на самому спо-ді "малої кучі, невеликої" й одвідувати курника на шкільному горищі, який уважався за місце найвищої кари для школярів.
Учитись було Піхтіреві за велику муку: нулі, єдиниці, курник, насмішки, батьків батіг — усе це йому осточортіло до нудоти, і ко-ли б не товариство, він давно кинув би школу. Товариство любив він щиро, в одному в йому кохавсь, йому одному оддав свої най-кращі почуття, свої думки й мрії.
Товариші часом були не од того, щоб пожартувати з його, про-те мали за вірного товариша, допомагали йому в ученні, прине-волювали навіть братись за книжку.
Піхтір має здавати лекцію по історії, і товариство присудило йому не йти сьогодні після обіду на лід, а сісти за роботу. І Піхтір скорився, хоч уся душа його рвалася з сумної хати на те шумливе снігове свято школярське.
Тепер лежить він у своїй кватирі, що з Яковом наймають у тіт-ки Титарчихи; ноги закинув ліжкові на бильця. Розгорнута кни-жка зсунулась у його з грудей, а сам він поки що справляється з іншою роботою. На "лисиці" під стелею Титарчиха поклала пу-чок сухих васильків, і Піхтіреві забажалося, що б там не було, збити їх звідти, не встаючи з ліжка. Раз по раз гнепить він по "лисиці", аж стіна ходором ходить і тіпаються сухі квітки, як у птаха крила. Тихо в хаті. Вікна муруються снігом, вечоріє. Із тем-ряви налинули до Піхтіра тихі мрії про товариство та про вільне життя. Тепер він думає про Грицька, до якого так близько схиля-ється його душа. Розм'якло, розніжилось Піхтіреве серце; вже не знає він, що б краще й зробити вірному товаришеві. І заводив він у думках свого товариша в темні лісові нетрі, напускав на його розбійників, які замахнулися вже на його ножами; тоді сам вибі-гав із-за кущів з рушницею, розгонив розбіяк, а Грицька виводив з гаїв додому. То відразу залітали вони вдвох з Грицьком на да-лекі-далекі острови в окіянах і починали там жити, як жив ко-лись Робінзон з П'ятницею.
А в хаті темніше, все темніше. Світла не хочеться йому запалю-вати. Візерунки на вікнах здаються Піхтіреві за високі гори, за хмари, за соснові бори; голчасте проміння од зірок золотить їх верби, і ліниві Піхтіреві мрії живішають. Піхтір дозволяє собі на який час, щоб Грицько вмер. Насипали йому могилу, посумували трохи товариші та й забули. Не забув тільки його Піхтір. Кругла пика його спала, сам він зблід, схуд. Дивується вчитель, дивують-ся товариші, що це подіялось з Піхтірем, де поділися його смішки та жарти. А деякі з хлопців тихо говорять між собою: "Як він лю-бив покійного Грицька, як любив, — дивіться, як він одмінився, засумував".
У Піхтіра починає шпигати в носі, а на очі спливають сльози, і починає він грюкати в "лисицю" так люто, що бряжчать шибки й посуд на миснику.
Під дверима регіт, галас, і в хату разом з Холодом суне ватага хлопців. Хукають в руки, роздягаються.
— Хлопці, гляньте, як Піхтір історію вчить! — почув Піхтір над со-бою насмішкуватий голос оплаканого ним Грицька. Піхтір удає, що спить.
— Вставай, окаянне Піхтірище! — гупнув його межи плечі Макар.
Піхтір кинувся й став протирати очі.
— Ху, чорти! Так гарно задрімав був, а вони розбудили, — брехав він, потягаючись.
— То оце так ти учиш історію? — обурився на його Макар. — Бач як начитався, аж очі обараніли!.. Я ж тобі, припутенське опудало... Хлопці! — скомандував він. — Загнемо йому "карпа"! — Обліпили, галасуючи, хлопці Піхтіра на ліжкові, загнули йому ноги за шию, почали ляскати долонею.
Піхтір вже не боронився, тільки стогнав...
Хтось запалив світло. Душ з п'ять хлопців мостилося коло сто-лу з книжками. Ліниво, як віл, посунув до книжки й Піхтір. Лампу поставили серед столу, розклали книжки, зшитки, і через який час у хаті стало тихо. Шаруділи тільки олівці та пера, та лупотіли папери...
Змалювавши кілька листків паперу, Піхтір тихенько зайшов до Макара.
— Здається, що в цій задачі одвіт невірно, — стиха промовив він, винувато посміхнувшись. Макар глянув на його з докором, зі-тхнув.
— Ну, сідай... — їх голови схилилися над столом, і Макар став по-шепки проказувати Піхтіреві, задачу.
Піхтір дивився на його великими довірливими очима, слухав, поки розумів; потім, збившись, став думати про інше, перевівши ліниві очі кудись у куток. Макар помітив.
— Та слухай же, марюка! — з одчаєм штовхнув він його в живіт. Той застогнав, кинувся, трохи підбадьорився. Лагідне Макарове буркотання над ухом наганяло на Піхтіра непереможний сон. Ко-ли одразу ліниве його обличчя ожило, уші насторожились, очі, що дивились у куток між рогачі, заграли веселим блиском.
— Миша! — радісно крикнув він, ткнувши пальцем у куток.