Так сказала Ануся-царівна до свої сивенької няні Палажки. Побігла вмиг до свого батенька, царя над царями, зложила перед ним, звабниця, свої ніжні рученьки, мов до молитви, і повідає:
— Татунечку золотенький! Найпокірнішу просьбу до твоїх царських стіп складаю: ідемо нині перед заходом сонця на море —хочу послухати, як вода вариться, наколи сонечко зануриться в воду. Обоє тільки їдемо: ти, найкращий мій татунечку, і я з тобою. Не візьмемо ні нашої немічної сонливої дами Палажки, ні моряків; вони тільки постогнують, покашлюють, а шуми, крики такі виправляють, що своїх слів не чуєш і других не розумієш.
Не по нутру цареві тота просьба царівни Анусі. З кермом та вітрилами він рідко коли до діла мав. Кермував, щоправда, кораблем державним, але ж не кораблями на воді, а якщо й веслував на човні, то не сам, а під наглядом славних моряків, та й було се не на морі, а на ставі в замковім парку. І було се дуже давно, в літах весни-молодости.
Тяжко приходилося цареві плисти на море з донею, а ще тяжче було відмовити їй. Вирішив їхати.
2
Скоро тільки сонечко стало спускатися на чисту дзеркальну морську поверхню, цар і царівна відчалили від берега. Спершу все було чудесно, знаменито: вітер дув стома ковальськими міхами просто у вітрила золотого царського човна і ніс його стрілою на хвилях морських у напрямку призахідного сонця.
Уже й береги щезли, уже й небо оперлося краями на море в тім місці, звідки виплили, а вони все ще пчивуть, щоб бути ближче того місця, де сонечко зануриться в воду, — щоби добре прислухатися, як вода зашваркотить із превеликого сонячного жару.
Під'їхали так близенечко, що, здавалося, ніби сонечко крайчиком свого круга доторкнулося до гладкого морського плеса. Слухають, слухають — що за чудасія? Нічогісінько не чути. Під-плили ще ближче — круг сонячний майже весь потонув у морі, напружують слух — нічого не чути. Тихесенько, наче перед великою бурею, а що найважливіше, що вода не закипіла, навіть настільки не зашкварчала, що свічка у церкві.
— Вертаймо, татунечку золотенький, — каже царівна батькові. А зажурена така — сльози по щоках котяться.
Зрадів цар слову "вертаймо" і що прогулянка скінчилася. Та легко сказати "вертаймо", але як наставити вітрила, щоб човен до берега вернувся? Пробував цар і так, і сяк — не повелося. А тут ось і вітер десь нагло зірвався, але такий сильний, що й кермо з рук вирвав, і вітрила помотав, — нічого не вдієш. А небо все темними хмарами вкрилося; громи, блискавиці, тьма темнюща, а човном, хоч і золотим, жене буря, перекидає по хвилях морських, мов шкаралупою з яйця, жене десь у безвість. Та ще й зверху дощик не падає, а як з відра ллє.
Пригорнув цар доню Анусю до себе, накрив її, скільки міг, перед зливою студеною і подумав собі: Господи, помилуй і спаси нас! Дійся Твоя воля святая...".
З тими словами закінчилося царське плавання морем. Далі втратив цар притомність і не знав, що з ними обома діялося. Коли отямився, то побачив коло себе якихось чоловіків, котрі згортали грубу верству болота з його царського кунтуша, а коло його доні жінки падкували і її брудне мокре вбрання старалися хоч дрібку почистити і упорядкувати. Цар відчував утому і дриґотів з холоду. На погіднім небі сяяло сонечко, натовп збирався коло врятованого царя і його доньки.
Буря викинула царя з царівною на суходіл, а човна розбила об скелю.
— Наша жиє! — оголосили радісно жінки, що заходилися коло царівни.
— Наш також воскрес! — відказали весело мужики, що заходилися коло царя.
— Тепер ведімо їх до якої хати: треба їх у що-небудь сухе переодягнути.
Прислухався цар до розмов, роззирнувся по мужиках, жінках, дітях і враз зміркував, що не в своїм краю знаходиться. Справді, розуміє кожне слово, але видить — не з його держави люди. Видно з їхньої поведінки, що не лихі і не варвари, то вже, може, не повісять, і не з'їдять його живцем. Але признаватися, що він цар, небезпечно, і можна через таку сповідь втрапити у халепу. Зрештою, куди йому, замащеному, заболоченому в такій знищеній дрантивій одежі, говорити, що він цар? В кращому випадку подумають собі, що не всі в нього в хаті. Але чує цар далі, а тут уже і його грішним тілом зацікавилися: обговорюють його ситну поставу, дивуються з його білої шкіри, ніжних "панських" рук, і поплескують, обмацують його спину, наче свиню, призначену на заріз.
І з його Анусею жінки таку саму чудасію роблять — ніби любуються нею, що така гарна, і не криються зі своїми гадками: "Ах, яка куріпочка! Тільки нею й ласувати!"
Царю здалося, що має діло зі справжніми людожерами, які без всякого сумніву готуються їх з'їсти, тільки невідомо сирими чи звареними.
Довго сперечалися чоловіки й жінки, до кого саме завести морських потопельників та в якій хаті їх примістити. Кожен хотів радо гостити їх в себе. Врешті, за порадою старости, вирішили помістити їх тимчасово в пустій хатині під лісом і забезпечити їх чистою одежею.
Так і зробили: завели обох до хатини під лісом, обігріли, напоїли, нагодували, зодягли.
Цар приймав ті добродійства своїх рятівників, наче злу ворожбу, і постійно мучився гадками, що попав поміж дикунівлюдожерів. Несподівано один випадок навів його на нові гадки і змусив сприйняти цих людей, як дітей з буйною фантазією.
Найбільше розсмішив царя хвалько-багач, що свою глупоту хотів на розум перетворити. Він приступив до паря і сказав:
— Мені видиться, що ви коваль, а в нас на цілі Гориславичі тільки оден. Ходіть до мене, я вам відразу і кузню, і ковадло, і все ковальське знаряддя постараюся.
Цар на се здвигнув раменами. Гучний сміх наповнив кімнату.
— Тобі, чудаку, — відізвався один з натовпу, — гроші розуму не придбали. Хто ж вигадав чоловіка з такими ніжними руками прикладати до коваля? Тут навіть сліпий тобі скаже, що ти великий йолоп... Моя тобі рада: поміняй свою пусту макітру на першу-ліпшу, то тільки виграєш.
— А я вам кажу, що се або дуже великий пан, або кухар з якого княжого двору, — каже на це інший.
— З чого ж ти вносиш, що він кухар? — спитало кілька рівночасно.
— Тямите нашого придуркуватого Гриця, як то він ще малим хлопцем в нас по хатах скитався? Яке те було замліле, захуділе, замуцкане, аж неприємно було на нього глядіти, а нині ви всі бачили, який гладун з нього: руки пухонькі, білесенькі, і весь собі такий відкормлений, ситненький — з найвищої гори скотиться і нічо йому не буде. "Я уже, — каже, — п'ятнайцять літ у князя Чревоугодника за головного кухара, ціла сотня в мене послуга-чів, — от вони, придивіться...". Тут став показувати ріжні фотографії свої і передом, і задом, як то він поміж тими горшкомий-никами сущий полководець непобідимий. "В небі мені краще не буде, — хвалився жеребець. — Я там старший від єнерала".