На сході уже палав світанок: обрій побілішав, а від того море здалося ще чорнішим. А навпроти, на другому боці неба, заходив місяць.
Стовпи були Дуврськими скелями. Громіздкий цурпалок, всунутий між ними, як поперечка над стояками дверей, — Дюранда.
Риф, тримаючи свою здобич, ніби виставляючи напоказ, вселяв жах: часто в неживих предметах відчувається якась темна й зловорожа зарозумілість щодо людини. Скелі начеб кидали людині виклик.
Важко уявити щось зухваліше й зарозуміліше за цю картину: переможений корабель і безодня, яка здобула над ним перемогу. Обидві скелі, ще мокрі від учорашнього шторму, скидалися на спітнілих бійців. Вітер ущух, море мирно плескалося, за кольором води там, де плавно погойдувалися кетяги піни, вгадувалися велетенські каменюки, що майже сягали рівня морської поверхні; з відкритого моря долинав гул, схожий на дзижчання бджіл. Нічого не порушувало одноманітності водяної рівнини, крім Дуврських скель, які піднімалися над поверхнею моря двома чорними прямими колонами. До пояса вони були оброслі волохатими водоростями. Їх круті боки мовби відсвічували відблиском бойового обладунку. Здавалося, вони знову були готові вступити у битву. Було очевидно, що вони закорінені в підводних горах. Від них віяло якоюсь трагічною всемогутністю.
Море нападає здебільшого тишком-нишком. Воно любить залишатися в тіні. Його бездонний морок ховає у собі все. Воно надзвичайно рідко розголошує свої таємниці. Звісно, в кожній морській катастрофі є щось потворне, але до якої міри — нікому не відомо, море водночас діє явно і потаємно: воно приховує, воно не любить розголошувати своїх учинків. Воно вчиняє корабельну катастрофу і прикриває її, поглинаючи свою жертву, воно виявляє сором'язність. Воно вбиває, грабує, приховує награбоване і посміхається. Воно реве, а потім тихо хлюпає.
Але тут не було чогось подібного. Дуври переможно піднімали мертву Дюранду над водою. Так, начеб дві потворні руки простягнулися з безодні, показуючи бурям труп судна. Вони були схожі на вбивцю, що вихваляється своїм злочином.
До всього домішувався жах передсвітанкової пори. Світанок сповнений таємничої величі, в ньому поєднуються рештки побляклих марень і зародки думки. Від цієї неясної миті віє чимось примарним. Щось на зразок велетенської прописної літери Н, утвореної двома Дуврами і Дюрандою замість поперечної риски, зводилося на обрії з якоюсь сутінковою величністю.
Жільят убрався в свою звичну одежу — вовняну сорочку, вовняні панчохи, підбиті цвяхами черевики, плетену куртку, штани з кишенями з грубого ворсистого краму і червону вовняну шапку, яку в ті часи носили моряки і яка в минулому столітті називалася шапкою галерників. Він упізнав риф і поплив до нього.
Дюранда була чимось протилежним судну, поглинутому глибинами: вона повисла в повітрі.
Неможливо було придумати щось важче, ніж її порятунок.
Уже зовсім розвиднілося, коли Жільят опинився у водах, які омивали риф. Море, як ми вже казали, було майже незрушне. Тільки поміж скелями вирувала стиснута ними вода. Вузька чи широка протока в рифах, вона завжди шумує хвилею, закипає піною.
Жільят підплив до Дуврів з деякою обережністю. Він кілька разів кидав лот. Йому потрібно було розвантажити човен.
Призвичаєний часто покидати острів, Жільят завжди тримав напоготові все найнеобхідніше для від'їзду. Він захопив з собою мішок сухарів, мішок житньої муки, кіш із в'яленою тріскою та копченим м'ясивом, дзбан прісної води, норвезьку писану валізу, в яку поклав кілька товстих вовняних сорочок, матроську непромокальну куртку, просмолені ногавиці і вичинену овчину, яку вночі напинав поверх куртки. Залишаючи "Будинок на Пустирищі, він поквапом вкинув все це в бот, не забувши прихопити свіжу хлібину. Він так поспішав, що взяв із собою з інструментів тільки ковальський молот, сокиру і малий топірець, пилку та мотузку з вузлами і з гачком на одному кінці. З такою мотузкою-драбиною, вміючи нею користуватися, можна подолати найпеприступніші скелі: досвідчений моряк вилізе з її допомогою на найкрутіші схили. На острові Серк часто бачиш, як вірно служить така мотузка рибалкам Госленської гавані. В човні лежали сіті, вудки та інші рибальські снасті. Жільят прихопив їх за
звичкою і, звісно, машинально, бо якби він дав хід своїй затії, то довелося б провести немало часу серед каменюк рифу і навряд чи йому знадобилося б тут все оце риболовецьке причандалля.
Коли Жільят доїхав до рифу, був час відпливу — обставина аж надто сприятлива. Відринувши, хвилі оголили біля підніжжя Малого Дувру кілька плоских і трохи похилих прискалків, схожих на кронштейни, здатні підтримувати підлогу. Поверхні цих прискалків, місцями вузькі, а місцями широкі, піднімались приступцями через нерівні проміжки вздовж прямовисної стіни моноліту й закінчувалися смужкою карниза над самою Дюрандою, яка стирчала між двома стрімчаками. Вона була затиснута ними, ніби лещатами. На цих площадках зручно було висадитись і розміститися. Тут Жільят міг тимчасово вивантажити провізію, привезену в човні. Але треба було поспішати, бо прискалки залишалися над водою всього кілька годин. Коли настане приплив, їх покриють піняві хвилі.
До цих плоских та скісно стесаних каменів Жільят направив свого човна. Мокрі та слизькі водорості вкривали їх товстим шаром, а деякі з них були під кутом, то легко було посковзнутись.
Жільят роззувся, стрибнув босоніж на водорості і прив'язав човна до прискалка. Потім він постарався пробратись якомога далі по вузькому гранітному карнизу, підійшов під Дюранду, підвів угору погляд і став розглядати її. Дюранда була підхоплена, підвішена і начеб вклинена між дві скелі на висоті приблизно двадцяти футів над рівнем води. Тільки хвилі несамовитої потужності могли закинути її сюди.
Скажена сила їхніх ударів нітрохи не дивує людей моря. Досить навести такий приклад: 25 січня 1840 року в Сторській затоці, коли буря вже втихомирилась, натиском останнього валу перекинуло цілий бриг через корпус корвета "Марна", який застряв на мілині, і вбило бушпритом уперед між двох стрімчаків. Зрештою, в Дуврах залишилася тільки половина Дюранди.