розмову, і без того мляву, якусь ніяковість: так буває завжди, коли хтось із присутніх не залучається до спільної бесіди. Очевидець, який нічого не каже, навіює якусь незбагненну гнітючість. А втім, доктор Ерод, здавалось, цього не помічав.
Летьєрі не відповідав, і доктор Ерод заходився просторікувати. Людина радить, а бог надихає. В пораді священика — божеське натхнення. Варто б скористатися з порад, відкидати їх небезпечно. Сохов був одержимий одинадцятьма бісами за те, що погордував порадами Натанаїла. Тибулій був уражений проказою за те, що вигнав зі свого дому апостола Андрія. Варіісус, хоч і був волхвом, осліп, тому що насміхався над словами апостола Павла. Ельксай та його сестри Марта і Мартена ще й досі мучаться в пеклі за те, що знехтували пересторогою Ва-лентіана, який доводив їм — це було ясно, як божий день, — що Ісус Христос, тридцять сім миль на зріст, був демоном. Оолібама, яка називалася також Юдіт, слухала порад. Рувім і Феніїл брали до уваги напучування згори, на що вказують навіть їхні імена: Рувім означає "син споглядання", Феніїл — "лице боже".
Мес Летьєрі грюкнув кулаком по столу і гукнув:
— Я сам винен, бодай би я луснув!
— Що ви хочете цим сказати? — запитав Жакмен Ерод.
— Хочу сказати, що я сам винен.
— Винен? У чому?
— В тому, що я примушував Дюранду вертатися щоп'ятниці. Превелебний Жакмен Ерод шепнув на вухо превелебному Ебенезеру Кодре:
— Забобонна людина.
Він підвищив голос і заговорив повчально:
— Мес Летьєрі, вірити в п'ятницю — несерйозно. Не треба вірити казочкам. П'ятниця — такий же день, як і всі інші. Часто вона буває щасливим днем. Мелендес заснував у п'ятницю місто святого Августина, в п'ятницю ж Генріх VII дав доручення Джону Каботу; пасажири "Мейфлауера" в п'ятницю прибули в Бухту Провидіння. Вашінгтон народився в п'ятницю двадцять другого лютого тисяча сімсот тридцять другого року; в п'ятницю дванадцятого жовтня тисяча чотириста дев'яносто другого року Христофор Колумб відкрив Америку.
Сказавши це, Жакмен Ерод підвівся. Ебенезер, якого він привів, і собі підвівся. Грас і Дус, здогадавшись, що превелебні збираються відходити, розчахнули двері. Мес Летьєрі нічого не бачив і нічого не чув. Жакмен Ерод шепнув Ебенезеру Корде:
— Він навіть не прощається із нами. Це вже не горе, а просто здичавіння. Мабуть, він з глузду з'їхав.
А тим часом старий священик узяв зі столу свою маленьку Біблію і міцно затис у простягнених руках, як, буває, тримають птаха, боячись, що він вирветься й полетить. Дивлячись на нього, присутні насторожились. Грас і Дус повитягали шиї. Жакмен Ерод постарався надати своєму голосу якомога більшої поважності.
— Месе Летьєрі! Не розстаньмося, не прочитавши сторінки з цієї священної книжки.
Обставини життя знаходять висвітлення в книгах: безбожники знаходять у них Вергілієві пророцтва, віруючі — біблійні одкровення.
Будь-яка книга, коли її розкрити навмання, дає пораду; коли розкрити навмання Біблію — вона провіщає. Надто це благодійно для тих, хто занепав духом. Святе письмо неодмінно приносить страждущим душею полегшення в їхньому горі. Коли бачиш занепалих духом, шукай розради у святій книзі, не вибираючи місця, а читай з чистою душею той вірш, який трапився. Те, чого не може вибрати людина, вибирає
господь бог. Господь знає, що нам потрібне. Його невидимий перст вказує на той несподіваний для нас вислів, який ми читаємо. Хоч би яка сторінка, з неї неодмінно випромінюється світло. Не будемо шукати іншого, зупинимося на цьому. То слово з висоти. Наша доля таємниче відкривається в Письмі, до якого ми звертаємося з вірою та благоговінням. Слухаймо і скоряймося, месе Летьєрі! Ви сумуєте, ось вона книга-розрадниця. Ви хворі, ось книжка здоров'я.
Превелебний Жакмен Ерод натиснув застібку, просунув ніготь між перші-ліпші дві сторінки, потім поклав руку на відкриту книгу, зосередився і, опустивши із статечним виглядом очі, почав уголос читати: Ось що він прочитав:
"Одного разу Ісаак ішов дорогою, яка вела до криниці, названої "Криницею всюдисущого і всевидячого".
Ревекка, побачивши Ісаака, сказала: "Хто цей чоловік, що іде до мене?" Тоді Ісаак ввів її у свій намет і взяв її за жінку, і любов його до неї була велика".
Ебенезер і Дерюшетта перезирнулися.
ЧАСТИНА ДРУГА ЖІЛЬЯТ ЛУКАВИЙ КНИГА ПЕРША РИФ
І
Місце, куди нелегко дістатись і звідки важко вибратись
Човен, що його помічено напередодні ввечері з багатьох місць Гернсейського узбережжя, як можна здогадатись, був відомим нам ботом. Жільят обрав фарватер вздовж берега, повз гряду скель; шлях був небезпечний, але вів просто. Він думав лиш про те, щоб обрати якомога коротшу дорогу. Коли трапляються корабельні катастрофи, не можна гаяти часу, море нетерпляче, запізнення на годину може призвести до непоправних наслідків. Він поспішав допомогти машині, яка опинилася в небезпеці.
Залишаючи Гернсей, Жільят, здавалося, намагався не привернути нічиєї уваги. Його від'їзд був схожий на втечу. Він начеб поспішав, щоб сховатись. Він відхилився від східного берега, ніби не наважувався пливти повз Сен-Сансон і порт Сен-П'єр, він прошмигнув, сказати б, проповз мовчки вздовж протилежного, відносно малозаселеного берега. В бурунах Жільят змушений був веслувати, але він орудував веслами у відповідності з усіма законами гідравліки, плавно загрібаючи воду і відштовхуючись без поспіху, — таким чином він плив уночі з максимальною швидкістю і майже безшумно. Можна було подумати, що він замислив якусь темну справу. В дійсності, кинувшись стрімголов виконувати діло, напевно, нездійсненне, ризикуючи життям, бо майже всі шанси були проти нього, він боявся зустріти суперника.
Рано-вранці око невідомого, що, може, видивлялося з безмежжя, побачило б серед морського простору, в найнебезпечнішій і найпустельнішій місцині, два предмети, відстань між якими неухильно зменшувалася, бо один із них наближався до другого. Перший, майже непомітний у неосяжній хитавиці хвиль, був вітрильним суденцем; у суденці сиділа людина: то був Жільят у своєму боті. Другий, непорушний, велетенський, чорний, вражав дивовижністю своїх обрисів, здіймаючись над розгойданим океаном. Два величезних стовпи підтримували в порожняві над поверхнею води щось на зразок поперечки, яка була начеб мостом між двома опорами. Ця перекладина здавалася здаля такою безформною, що було важко збагнути, чим вона була насправді: разом із биками, на яких висіла, вона складала одне ціле. Все разом нагадувало браму. Але до чого брама у відкритому з усіх боків океані? Споруда ця скидалася скорше на велетень-дольмен, поставлений в океанській просторіш з примхи великого митця і збудований руками, що звикли приміряти свої творіння до безодні. Понурий силует чітко виділявся на діткнутому передранковим сяйвом небі.