Ніч. Електричні ліхтарі, як парубки, моргають на молоді тополі, милуються, грають світлом на біло-зеленому листі...
І сміються, переливаючись метеорами, зорі з безодні небесної...
— 3-з-уй...— бба-х-х!..
Над мільйонним сонним городом свище гарматне ядро: жахливий, пронизуючий свист. На вулицях тихо-тихо; десь недалеко горить, як свічка, маленька крамниця, вітер помалу підлизує своїми червоно-жовтими язиками іскри, крутить незадоволено полум’я по тонких балках і, як звір, важко дише і — перескакує до нової жертви — зеленого штахету...
По радіо з першого на четвертий поверх пролунало:
— Б’ють по вокзалу?!
— Летять через нас! Через нас, чуєте?!
— Краще кажіть, бо не чу... Де горить?..
Настала невеличка тиша.
І, сміючись, як молодість, покотились серед молочного туману ранку нервові звуки піаніно: рішучі, буйні, повстанчі...
— До бою, сильні!
— Назустріч смерті! — співає кожний акорд.
...Востаннє гукнула гармата, а ядро прорізало туман ранку і розсипалось кульками-намистом на мокрих тротуарах.
Коло сірого забору затанцювали довгою стрічкою тіні, прищулились, коли...
— За-ля-ж!
— Та-та-та...— зацокотів глухо "Maxim", кулі засвистіли по довгих мовчазних вулицях, цокнулись у кам’яні стіни домів і...
Похмурий, жовтогарячий ранок... зустрів чубатих січовиків.
Ранком прокинувся заляканий, трусливий двоногий звірок і — до центру города: біжить, штовхає, лізе в бите скло, а на обличчі в нього грає радість...
О, він так любить політичні перевороти! Головне — тепле місце в господі нового пана: він — вічний міщанин.
Поспішають ці двоногі хижачки до Хрещатого Яру, бо там... цілуються брати росіяни з українцями...
— Слава, ура!..
Посипались перед чорною, загорілою кіннотою білі троянди:
— Нашим оборонцям! — ніжний, тендітний голос.
— Ай-ла!
Злякано шарахнувся на тротуар двоногий звір і — очі до неба:
— Цок-цок-цок-цок-пах-пах!
Низько літає аероплан і лякає зотлілу душу міщанина порожніми...
— Ура-а-а, русскій флаг!
Біжать, животи трясуться, підборідок корчиться в блаженно-радісну посмішку... Квітами, гіллячками засипають.
— Ах, какая прєлєсть: офіцер, такой нєжний, молоденькій...
Дві кирпаті дами пруться на шию і кричать: "Русскій флаг, добровольческая армія!"
Кругом гудуть церковні дзвони, змішані з гамом цього свята панського, а...
— "Аполло"[1] опять будет,— помніш, Манька, Анісімова,— Грозний, серйозний...
— "Ще не вмерла..." Слава, слава!
— Офіцер, Шурка, єслі мучіт, так і монєту гоніт...
— Оні, знаєш, хорошєнькіх...
Радісно-схвильовано шепнеться товар: покупці прибули!
"Folie nuit" — одчинено: славний, пане-отамане, куточок, душа споч... ліворуч.
Січовик вартує. Суворий, завзятий, з "крівавого фронту" — обличчя задумливе, посміхається, а брови... легко... з презирством до панської слинявої юрби — розходяться... Грає таємна посмішка.
— Півтора місяця немає переміни білизни.
— Розумієте, "панянки" починають ся турбувати!..
І посміхнулась Зелена Буковина в подертій, пошматованій австрійській шинелі, сіреньких штанцях, картузику і чорній-чорній потлілій сорочці з "панянками"...
Квітки сиплються, цим потлілим сорочкам трошки боязко:
— Вони чужі, то й!..
Ритмічним кроком іде офіцерська рота; блищать на сонці золоті погони, дзенькають шпори, а в такт шпорам дзенькає, грає панська душа, радіє...
Золоті погони сліплять очі, радують виснажену душу і хвилюють-хвилюють дрібненькі почуття...
— Лясь, лясь!
Праворуч товста жандармська морда б’є якогось грішнонещасного чиновника:
— Лєзєш, арестант!
— Да здравствует Кієв — мать городов русскіх!
— Долой жидов!
Повіяв легенький вітер, і покотилося Хрещатим Яром зле, звірюче: "Жиди..."
Йшла російська патріотична маніфестація.
Попереду бігли з прапорцями якісь гімназиста, гостро розглядали юрбу і гукали: "Долой, долой!.."
Загув, захвилювався Хрещатий Яр і сірими стінами покотив страсть юрби до дніпрових хвиль.
Легко, безжурно ляскав хвилями Дніпро, прорізував старий нові напрямки, розмовляв з соромливою шилягою і — кожною хвилею — вперед, вперед...
А сонце математично лило електрику на зубаті кам’яні городи, чорно-сиві степи... ой, хороше цілувало кучері Дніпра — хвилі...
Одна людська маса безупинно боролась і ревла.
На улиці шматок людського м’яса і дві невеличкі калюжі крові.
— Кро-ком — руш!
Хтось хапливо посковзнувся, а шматок м’яса, як стара підошва, притрушений сірим пилом улиці, одскочив в колію...
— Долой українській флаг! Нємєцкая видумка!
— Русская, добровольческая...
— Царського прапора не треба!
— Рви його! Чорна сотня...
Лайка.
В повітрі почали робити гімнастику волосаті руки.
Буде бій.
— Гей-ло! Прапор зняти! Ми бились за Україну... знять!..
Клацнули затвори рушниць, і майнула патріотична юрба з майдану; тільки Зелена Буковина в сірій австрійській шинелі, як Христос на муках, заціпила рішуче рушницю до бою...
— "Не пора, не пора",— хрипло затяг якийсь патріотичний голос, далі урвався...
— Гр-грр...
На майдані, за шматок людського тіла, притрушеного пилом і облитого червоною кров’ю, зчепились в боротьбі дві чорно-біластих собаки: лютих, голодних...
Січовик прицілився: постріл — і все змішалось, затанцювало, завило...
Десь прожогом пролетіла кавалерія...
— По ескадро-ну!
Жахливий крик. Тікають, давлять... коні стають дибки, а за обгорілим зеленим штахетом нервово цокотить кулемет — і строчить-строчить...
— Зз-уй! — з вокзалу свище на залиті вечірнім сонцем бані Софії гарматне ядро...
— Гу-ой-уй!
Обмережалось над Печерськом небо червоно-сизим полум’ям, а шестидюймовий — назад і клюкнув носом в зелено-червоні огники семафора.
Поважно, рішуче, як кобець, гукнула з-за Дніпра троєкутним боєм більшовицька артилерія: засміялась червоними поділками залізна птиця над жахом мільйонного города вічних міщан...
— А-а?! 3-з-за Дніпра?..
І застигла од жаху блаженно-радісна посмішка на обличчі панському, закам’яніла,— тільки підборідок кривий і досі трясеться й корчиться од несподіванки, як у божевільних...
1921
[1] Театр-вар’єте у дореволюційному Києві.