В абінгдонській церкві Св. Миколая стоїть пам'ятник Джону Блекволлу та його дружині Джейн, які, проживши разом щасливе життя, померли в один день, 21 серпня 1625 року. А у церкві Св. Гелени є запис про те, що В. Лі, який помер у 1637 році, за своє життя "мав нащадків від чересел своїх без трьох двісті". Порахувавши, ви дійдете висновку, що сімейство містера В. Лі нараховувало сто дев'яносто сім осіб. Містер В. Лі, якого п'ять разів обирали мером Абінгдона, без сумніву, був благодійником для свого покоління, але, сподіваюсь, у нашому перенаселеному дев'ятнадцятому столітті подібних йому знайдеться небагато.
Від Абінгдона до Ньюнхем-Кортені дуже красиві місця. Маєток Ньюнхем-парк вартує того, щоб про нього згадати. Він відкритий для відвідування у вівторок і четвер. У будинку зібрано прекрасні колекції картин і рідкісних речей. Та й сам парк дуже гарний.
Заводь за Стенфордською греблею, що одразу за шлюзом, — чудове місце, для того, щоб утопитися. Підводна течія надзвичайно сильна, і якщо вам колись доведеться потрапити в неї, значить все в порядку. Обеліском помічено місце, де втопилися двоє купальників. Тепер сходинки обеліска правлять за трамплін, з якого хлопці пірнають, щоб пересвідчитися, чи справді таке вже небезпечне те місце.
Іффлійський шлюз та млин за милю до Оксфорда — улюблені теми річкових любителів пензля. Однак після картин вони викликають лише розчарування. Взагалі я помітив, що мало що в цьому світі відповідає тому, як його зображують на картині.
Ми пройшли через Іффлійський шлюз десь о пів на першу і, навівши лад у човні та приготувавши все до висадки, підступилися до останньої милі.
Наскільки мені відомо, відрізок річки між Іффлі та Оксфордом — найважчий. Щоб його зрозуміти, потрібно тут народитись. Я не раз проходив по ньому, але мені так і не вдалося в ньому розібратися.
Той, хто проплив би від Оксфорда до Іффлі по прямій, зміг би, напевно, почуватися доволі зручно, живучи під одним дахом зі своєю дружиною, тещею, старшою сестрою та старою служницею, котра бавила його, коли він був ще малюком.
Спочатку течія несе вас до правого берега, потім — до лівого. Після того вона виносить вас на середину, обертає три рази і знову несе за собою. Все це завжди закінчується тим, що вона намагається розтрощити ваш човен об яку-небудь баржу.
Відповідно, впродовж тієї милі ми частенько опинялися на шляху інших човнів, а вони на нашому, і, як наслідок, не раз доводилось обмінюватися міцним слівцем.
Не знаю чому, але на річці всі надзвичайно дратівливі. Дріб'язкові прикрощі, які ви навряд чи навіть помітите на суші, на річці доводять вас до сказу. Коли Джордж або Гарріс клеять дурня на березі, я лише поблажливо посміхаюсь. Якщо ж вони поводяться, як бовдури, на воді, мені доводиться застосовувати до них найдобірнішу лайку. Коли в мене на шляху стає якийсь човен, з'являється бажання взяти весло і повбивати всіх, хто в ньому є.
Навіть найспокійніші люди у човні стають жорстокими і кровожерливими. Якось я плавав у човні з однією молодою панянкою. За своїм характером вона була неймовірно лагідною і ввічливою (коли була на суші), але на річці її страшно було слухати.
— Дідько б тебе вхопив! — вигукувала вона, коли який-небудь невдаха-весляр опинявся на її шляху. — Чи не бачиш, куди ти сунеш?
Або:
— Та щоб ти луснув! — обурено приказувала вона, коли їй не вдавалося встановити як належить вітрило. Вона хапала і зі злістю трясла його.
І це при тому, що на березі, як я вже казав, вона була доволі добросердою і дружелюбною.
Повітря на річці згубно впливає на характер людини, і мені здається, що саме через це інколи навіть човнярі доволі різко обходяться одне з одним і вдаються до таких слівець, що потому, у хвилини спокою, вони, поза всяким сумнівом, про це жалкують.
РОЗДІЛ XIX
Оксфорд. Як Монморенсі уявляє собі рай. Винайнятий човен, його принади і переваги. "Гордість Темзи". Погода змінюється. Річка в різну погоду. Не зовсім радісний вечір. Прагнення недосяжного. Весела бесіда. Джордж грає на банджо. Сумна мелодія. Ще один дощовий день. Втеча. Легка вечеря з тостом.
В Оксфорді ми провели два приємні дні. У самому місті дуже багато собак. Першого дня Монморенсі довелось витримати одинадцять сутичок, а наступного — чотирнадцять, і, очевидно, для нього це був справжній рай.
Зазвичай люди, які від природи надто слабкі або надто ліниві, щоб насолоджуватися греблею проти течії річки, сідають у човен в Оксфорді і пливуть за течією. Однак енергійних людей більше принаджує подорож проти течії. Мало доброго в тому, щоб увесь час пливти за течією. Значно більше задоволення отримуєш, коли, напруживши спину, борешся з нею, і, незважаючи на її супротив, долаєш милю за милею. Принаймні так мені здається, коли гребуть Джордж із Гаррісом, а я кермую.
Тим, хто вирішує почати свою подорож від Оксфорда, я порадив би взяти свого власного човна (якщо вам, звичайно, не вдається взяти чужого без ризику, що про це дізнаються). Човни, які можна винайняти на Темзі вище від Мерлоу, досить добротні. Вони не пропускають води, і якщо з ними обережно обходитись, вони рідко розвалюються на шматки чи тонуть. У них є на чому сісти, і вони забезпечені всім необхідним (ну, майже всім) для греблі і керування ними.
Але вони не вражають своїм художнім оздобленням. Човен, який ви винаймаєте вище від Мерлоу, — це не той човен, в якому ви зможете козирнути чи почванитися. Найманий у верхів'ях річки човен дуже швидко покладає край усіляким дурницям, до яких вдаються його пасажири. У цьому його основна, можна навіть сказати — єдина, перевага.
Людина у найманому там човні поводиться врівноважено і скромно. Їй більше до вподоби пливти в тіні, попід деревами, і більшу частину своєї подорожі вона здійснює або з самого раночку, або пізно вночі, коли не багато хто на річці міг би її бачити.
Коли людина у найманому човні помічає когось зі своїх знайомих, вона одразу ж вибирається на берег і намагається сховатися за деревами.
Якось одного літа я був в одній компанії, котра на кілька днів винайняла човна у верхів'ях річки. Раніше нікому з нас не доводилося мати справи з найманим човном, і коли ми його побачили, то не могли зрозуміти, що ж це таке.