Опівдні вона все збагнула. Він їй нічого не сказав, але вона раптом зрозуміла все сама.
— Я не хочу стати калікою, Равіку… Що з моїми ногами? Я вже ними обома не…
— Нічого страшного. Коли ти встанеш, то ходитимеш, як завжди.
— Коли я… встану. Навіщо ти мене дуриш? Не треба…
— Я не дурю тебе, Джоан.
— Дурищ… Ти зобов'язаний дурити… Тільки не дай мені довго лежати… Коли мені не залишилося нічого… крім болю… Обіцяй мені.
— Обіцяю.
— Коли буде дуже боляче, дай мені щось. Моя бабуся… лежала п'ять днів… і весь час кричала. Я не хочу цього, Равіку.
— Ти не будеш мучитися. Тобі майже не болітиме.
— Коли буде надто боляче, дай мені достатню дозу. Таку… щоб усе скінчилося. Ти повинен дати… навіть якщо я вже не хотітиму або зомлію… Це моя остання воля… А все, що я скажу потім… Обіцяй мені.
— Обіцяю. Але в цьому не буде потреби.
Зляканий вираз зник з її очей. Вона відразу заспокоїлася.
— Ти маєш право так зробити, Равіку, — прошепотіла вона. — Без тебе… мене б уже давно не було.
— Дурниці. Де ж би ти ділася…
— Ні… Я тоді хотіла… коли ти вперше зустрів мене… я не знала, куди дітися… Ти мені дав цей рік життя. Це подарований час. — Вона поволі повернула до нього голову.—
І чому я не залишилася з тобою?
— Це я винен, Джоан.
— Ні… Це… я й сама не знаю, що…
За вікном стояв золотий полудень. Завіси були засунуті, але по боках пробивалося світло. Джоан лежала сонна, приглушена наркотиками. Від неї мало що вже залишилось. Ці кілька годин зжерли її, мов голодні вовки. Тіло під ковдрою здавалося пласким і вже втратило опір. Джоан то засинала, то прокидалася, часом була майже непритомна, а часом знов мала ясну свідомість. Біль налягав на неї. Вона почала стогнати. Равік зробив їй ще один укол.
— Голова, — промурмотіла вона. — Дедалі дужче болить голова.
За кілька хвилин вона знов озвалася:
— Світло… дуже яскраве світло… ріже в очі…
Равік підійшов до вікна. Він спустив жалюзі й щільніше засунув завіси. Тепер у палаті стало майже темно, Він повернувся й сів біля ліжка.
Джоан ворухнула губами.
— Як довго це триває… так довго… Ліки вже не допомагають, Равіку…
— Ще дві-три хвилини.
Вона лежала спокійно. Нерухомі руки були простягнені на ковдрі.
— Я мушу тобі… багато чого… сказати…
— Потім, Джоан…
— Ні. Тепер… нема вже коли відкладати. Мушу багато чого… пояснити…
— Мені здається, що я майже все знаю, Джоан…
— Знаєш?
— Наче знаю.
Судома. Равік помітив, як по тілу в неї пробігла хвиля судоми. Ноги були вже спаралізовані. Руки також. Тільки груди ще здіймались і опускалися.
— Ти знаєш… що я завжди була тільки з тобою…
— Знаю, Джоан…
— А інше було… саме хвилювання…
— Так, я знаю…
Джоан хвилину лежала мовчки. Чути було тільки її важкий подих.
— Дивно… — знов тихо озвалася вона. — Дивно, що людина може померти… коли вона кохає…
Равік нахилився над нею. Сама темрява, і в ній біле обличчя.
— Я не була добра… до тебе, — прошепотіла Джоан.
— Ти була моїм життям…
— Я хочу… і не можу… мої руки… ніколи вже… не обіймуть тебе…
Він бачив, як вона силкувалася підвести руки.
— Ти в моїх обіймах, — мовив він. — А я в твоїх.
На мить вона перестала дихати. Очі в неї зовсім затінилися. Вона розплющила їх. Зіниці були дуже великі. Равік не знав, чи вона його бачила.
— Ti amo [18]— промовила вона.
Вона заговорила мовою свого дитинства, бо була надто змучена, щоб розмовляти іншою. Равік узяв її безсилі, наче мертві, руки. В ньому ніби щось урвалося.
— Ти вернула мені життя, Джоан, — сказав він, дивлячись у її застиглі очі.— Вернула життя. Я був немов камінь. А ти прийшла, і я ожив…
— Mi ami? [19]
Так питає дитина, коли її кладуть спати. За цими словами стояла смертельна втома.
— Джоан, — сказав Равік. — Кохання — не те слово. Його замало. Воно тільки часточка, крапля в річці, листочок на дереві. Це щось багато більше…
— Sono stata… sempre соп te… [20]
Равік тримав її руки, які вже не відчували цього.
— Ти завжди була зі мною, — сказав він, не помітивши, що раптом теж заговорив рідною мовою. — Завжди була зі мною, чи я тебе кохав, чи ненавидів, чи здавався байдужим… Від цього нічого не мінялося, ти завжди була зі мною, завжди…
Вони досі розмовляли одне з одним позиченою мовою. А тепер уперше, не усвідомлюючи того, кожне заговорило своєю рідною. Словесна перепона впала, і вони розуміли одне одного краще, ніж будь-коли.
— Baciami…[21]
Він поцілував її в гарячі, сухі губи.
— Ти завжди була зі мною, Джоан… завжди…
— Sono stata… perduta… senza di te…[22]
— Це я був без тебе зовсім пропащий. У тобі було все світло, всі солодощі й гіркота життя… Ти сколихнула мене, віддала мені не тільки себе, а й повернула мені мою душу. Я завдяки тобі знов став живий.
Кілька хвилин Джоан лежала зовсім тихо. Равік спостерігав за нею. Руки й ноги в неї були мертві, все було мертве, тільки очі й губи жили, вона ще дихала, але він знав, що дихальні м'язи теж поволі охоплює параліч. Вона майже не могла говорити, вже задихалася, скреготіла зубами, обличчя її скривилося, вона змагалася зі смертю. Ось її шию звела судома, вона хотіла щось сказати, губи затремтіли. Хрипіння, глибоке, моторошне хрипіння і, нарешті, крик:
— Равіку! Допоможи!.. Допоможи!.. Зараз!..
Він уже тримав напоготові шприц і швидко встромив голку під шкіру. Він не хотів, щоб вона повільно душилася, довго й болісно. Щоб надаремно мучилася. Їй лишився тільки біль. Страшний біль, і, може, не одну годину…
Повіки Джоан затремтіли. Потім вона заспокоїлася. Губи розпружилися. Подих зупинився.
Равік розсунув завіси й підняв жалюзі. Тоді повернувся до ліжка. Обличчя Джоан було застигле й чуже.
Він зачинив двері палати й зайшов до приймальні. За столом сиділа Ежені й переглядала історії хвороб.
— Пацієнтка з дванадцятої палати померла, — сказав він.
Ежені кивнула головою, навіть не глянувши на нього,
— Доктор Вебер у своєму кабінеті?
— Мабуть.
Равік рушив довгим коридором. Кілька дверей були відчинені. Не заглядаючи в них, він зайшов до Вебера.
— Пацієнтка в дванадцятій померла. Можна викликати поліцію.
Вебер навіть не повернув голови.
— Тепер поліції не до цього.
— Тобто як?
Вебер показав йому екстрений випуск "Матен". Німецькі війська вдерлися до Польщі.