Равік підвів очі. Руки перестали тремтіти й пітніти в гумових рукавицях, які він уже двічі міняв.
Вебер стояв навпроти нього.
— Коли хочете, Равіку, можна покликати Марто. Він може прибути сюди за чверть години. Ви йому асистуватимете, а він нехай оперує.
— Ні. І так згаяно багато часу. Та й мені краще самому оперувати, ніж дивитися на все це.
Равік набрав повні груди повітря. Тепер він заспокоївся й почав працювати. Біла шкіра. Як і кожна інша, вмовляв він себе. Шкіра Джоан. Як і кожна інша.
Кров. Кров Джоан. Як і кожна інша. Тампони. Розірваний м'яз. Тампони. Обережно… Далі. Клаптик срібної парчі. Ниточки. Далі. Канал, яким пройшла куля. Осколок. Далі. Канал іде в напрямку… в напрямку…
Равік відчув, як кров відринула в нього від обличчя. Він поволі випростався.
— Гляньте сюди… сьомий хребець…
Вебер схилився над раною.
— Погане діло.
— Не тільки погане. Безнадійне. Тут уже нічого не зробиш.
Равік подивився на свої руки в гумових рукавицях. Міцні, добрі руки, вони тисячі разів різали і зшивали розірване тіло, їм більше щастило, ніж нещастило, а в деяких випадках вони робили майже неможливе, досягали успіху там, де був один шанс на сто… Але тепер, тепер, коли все залежало тільки від них, вони були безсилі.
Він не міг нічого вдіяти. Ніхто не міг. Дарма було оперувати. Він непорушно стояв і дивився на червоний канал. Можна покликати Марто, і він скаже те саме.
— Нічого не можна зробити? — спитав Вебер.
— Нічого. Втручання тільки прискорить кінець. Бачите, де сидить куля. Її навіть не можна витягти.
— Пульс стрибає і прискорюється… Вже сто тридцять, — сказала Ежені з-за екрана.
Краї рани посіріли, ніби на них дихнула темрява. Равік тримав у руці наготований шприц із кофеїном.
— Карамін! Швидко! Припиніть наркоз! — Він зробив другий укол. — Ну як?
— Змін немає.
Кров і далі мала сіруватий відтінок.
— Наготуйте шприц з адреналіном і кисневий апарат!
Кров потемнішала. Здавалося, ніби надворі пливуть хмари й кидають на неї тінь. Наче хтось підійшов до вікна й засунув завіску.
— Кров, — у розпачі сказав Равік. — Треба зробити переливання крові. А я не знаю, яка в неї група.
Апарат знов запрацював.
— Ну що? Який пульс?
— Сповільнився. Сто двадцять. Дуже слабкий.
Життя поверталося.
— А тепер? Краще?
— Те саме.
Равік почекав.
— А тепер?
— Краще. Пульс рівніший.
Тіні зникли. Краї рани почервоніли. Кров знову стала кров'ю. Все ще кров'ю. Апарат працював.
— Затремтіли вії,— мовила Ежені.
— Нічого. Нехай прокидається. — Равік перев'язав рану. — Який пульс?
— Рівніший.
— Ще хвилина, і був би кінець, — сказав Вебер.
У Равіка обважніли повіки. То був піт, великі краплі поту. Він випростався. Апарат гудів далі.
— Нехай ще попрацює.
Він обійшов стіл і зупинився. Він ні про що не думав. Тільки дивився на апарат і на обличчя Джоан. Воно ледь сіпнулося. Ще не було спаралізоване.
— Шок, — мовив він Веберові.— Ось проби крові. Треба відіслати в лабораторію. Де можна дістати кров?
— В американському госпіталі.
— Добре. Спробуємо. Це не допоможе. Тільки трохи продовжить їй життя. — Він стежив за апаратом. — Нам треба повідомити поліцію?
— Так, — відповів Вебер. — Треба. Але тоді сюди прийдуть двоє службовців і почнуть допитувати вас. А ви ж цього не хочете?
— Не хочу.
— То відкладемо все до обіду.
— Можна вимкнути, Ежені,— сказав Равік.
Скроні Джоан ледь порожевіли. Пульс був слабкий, але рівний і чіткий.
— Відвезіть її в палату. Я залишусь у клініці.
Джоан поворухнулася. Не вся, а сама лише рука. Права. Ліва лежала непорушно.
— Равіку, — мовила Джоан.
— Що?..
— Ти мене оперував?
— Ні, Джоан. Не було такої потреби. Ми тільки вичистили рану.
— Ти, будеш тут?
— Буду…
Вона заплющила очі й знов заснула. Равік підійшов до дверей.
— Принесіть мені кави, — сказав він денній сестрі.
— Кави й булочок?
— Ні. Самої кави.
Равік повернувся в палату й відчинив вікно. Над дахами яснів чистий ранок. У ринвах метушилися горобці. Він сів на підвіконня й закурив. Дим він випускав за вікно.
Сестра принесла каву. Равік поставив чашку біля себе. Він пив по ковткові каву, курив і дивився у вікно. Коли він обернувся й глянув на палату, вона здалася йому темною. Він устав і подивився на Джоан. Обличчя її було вже вимите й дуже бліде. Губи на ньому майже не вирізнялися.
Равік узяв тацю з кавником та чашкою, виніс із палати й поставив на столик у коридорі. Там тхнуло мастикою і гноєм. Сестра саме понесла повз нього відро з брудними бинтами. Десь гудів пилосос.
Джоан неспокійно ворухнулася. Зараз вона знов прокинеться. Прокинеться й відчує біль. Той біль дужчатиме,
Вона може прожити ще кілька годин або й кілька днів. І їй так болітиме, що вже не допоможуть ніякі уколи.
Равік пішов по шприц і ампули. Коли він повернувся" Джоан розплющила очі. Він глянув на неї.
— Болить голова, — промурмотіла вона.
Равік чекав. Вона намагалася повернути голову. Мабуть, їй важко було підняти повіки, бо вона насилу звела на нього очі.
— Я немов свинцем налита… — Погляд її прояснів. — Так важко, що не можна витримати…
Він зробив їй укол.
— Зараз полегшає…
— Раніше так не боліло. — Джоан повернула голову. — Равіку, — прошепотіла вона, — я не хочу мучитись. Я… Обіцяй мені, що я не буду мучитись… Моя бабуся… Це було при мені… Я так не хочу… їй ніщо не допомагало… Обіцяй мені.."
— Обіцяю, Джоан. Тобі не буде боляче. Майже не буде...
Вона зціпила зуби.
— Укол скоро подіє?
— Скоро. За кілька хвилин.
— Що це в мене… з рукою?..
— Нічого. Ти поки що не можеш нею ворушити. Але це минеться.
— Аз ногою… з правою ногою…
Вона спробувала зігнути її. Нога не ворушилася.
— Те саме, Джоан. Не хвилюйся, це скоро минеться.
Вона ворухнула головою.
— А я саме хотіла почати нове життя, інакше, — прошепотіла вона.
Равік промовчав. Що він міг їй відповісти? Може, це була й правда. Хто не хоче почати нове життя?
Вона знов неспокійно повела головою. Голос у неї був монотонний і втомлений.
— Добре… що ти прийшов. Що б я без тебе робила?
— Ет…
Без мене було б те саме, безнадійно подумав він. Те саме. Кожен партач зробив би не згірше те, що зробив я. Кожнісінький. Єдиний раз, коли мені були такі потрібні весь мій досвід, усі мої знання, вони виявились надаремними. Найбездарніший лікар зробив би те, що можу зробити я. Тобто не зробити нічого.