— Але художниця також дала свої свідчення, — повідомив Реймонд. — Вона заявила, що почувала себе дуже зле і майже не спала тієї ночі й що вона, безперечно, почула б гуркіт вантажівки, адже це був би незвичний звук посеред дуже тихої ночі, яка настала після шторму.
— Гм…м, — сказав священик, — це й справді вельми істотний додатковий факт. А щодо самого Келвіна, чи було в нього якесь алібі?
— Він заявив, що був удома й ліг спати ще о десятій вечора, але не може назвати свідків, котрі підтвердили б його слова.
— Медсестра заснула, — сказала Джойс, — і її пацієнтка теж. Хворим людям завжди здається, що вони не спали жодної хвилини вночі.
Реймонд Вест запитливо глянув на доктора Пендера.
— Знаєте, мені дуже шкода того чоловіка, Келвіна. Це вельми нагадує мені випадок, відомий під назвою "Досить дати собаці погане ім'я". Келвін сидів у в'язниці. Але ж крім позначки на шині, яку й справді треба визнати дуже важливим фактом, що навряд чи може свідчити про простий збіг, проти нього не було нічого серйозного — тільки нещасливе минуле.
— А що скажете ви, сер Генрі?
Сер Генрі похитав головою.
— Річ у тому, — сказав він, — що я трохи знаю про обставини розслідування тієї справи. Тому мені не випадає висловлювати свої припущення.
— Тоді слово надається вам, тітонько Джейн. Ви маєте щось нам сказати?
— Зачекай-но хвилинку, любий, — сказала міс Марпл. — Боюсь, я неправильно полічила. Дві виворітні, дві лицьові, одну пропустила, дві виворітні — так, усе начебто гаразд. Що ти сказав, мій любий?
— Якою буде ваша думка?
— Тобі не сподобається моя думка, любий. Молодим людям вона рідко подобається. Ліпше промовчати.
— Не кажіть нісенітниць, тітко Джейн. Ну ж бо, викладайте свою опінію.
— То я ось що тобі скажу, любий Реймонде, — промовила міс Марпл, відклавши плетиво вбік і подивившись через усю кімнату на свого племінника. — Тобі варто бути обережнішим у виборі друзів. Ти такий довірливий, мій любий небоже, тебе так легко ошукати. Мабуть, причина в тому, що ти письменник і наділений надто багатою уявою. Повірити в історію з іспанським ґалеоном! Якби ти був старший і мав більше життєвого досвіду, то насторожився б відразу. Повірити чоловікові, з яким знайомий лише кілька тижнів!
Сер Генрі несподівано гучно зареготав і ляснув долонею себе по коліну.
— Так вам і треба, Реймонде, — сказав він. — Міс Марпл, ви просто чудова. Ваш друг Ньюмен, мій хлопче, має інше прізвище — кілька різних прізвищ насправді. У даний момент він перебуває не в Корнуолі, а в Девонширі — на Дартмурі, якщо бути точним, — і сидить там у Принстаунській в'язниці. Щоправда, ми спіймали його не на вкрадених зливках золота, а на зламі сейфа в одному з лондонських банків. Після цього ми перевірили його послужний список і знайшли чималу частку того золота, що було закопане в його саду у садибі Пол-Гаус. Його задум був майже бездоганний. На всьому корнуольському узбережжі розповідають історії про затонулі ґалеони, навантажені золотом. Це пояснювало, навіщо йому знадобився водолаз, а згодом мало стати поясненням того, звідки в нього з'явилося золото. Але треба було знайти цапа-відбувайла, і Келвін виявився ідеальним кандидатом на цю роль. Ньюмен зіграв свою невеличку комедію дуже добре, а нашого друга Реймонда, з його славою відомого письменника, використав у ролі важливого свідка.
— А позначка на шині? — заперечила Джойс.
— О, я тут відразу все зрозуміла, люба, хоча нічогісінько не знаю про автомобілі, — сказала міс Марпл. — Люди міняють колеса, я не раз бачила, як вони це роблять, і, звичайно ж, для них не становило труднощів зняти колесо з вантажівки Келвіна, винести його через невеличкі двері на стежку й приладнати на вантажівку містера Ньюмена, потім із одних воріт виїхати цією вантажівкою на берег моря, навантажити її золотом і повернутися на територію садиби через інші ворота, після чого вони, звичайно, віднесли колесо назад і знову приладнали його до вантажівки містера Келвіна, тоді як, думаю, хтось інший із них зв'язав містера Ньюмена й залишив його лежати в канаві. Лежати там було йому вкрай незручно, і знайшли його, мабуть, значно пізніше, ніж він сподівався. Думаю, його зв'язав і вкинув до канави саме той чоловік, який назвався його садівником.
— А чому ви кажете "назвався", тітонько Джейн? — із цікавістю запитав Реймонд.
— Але ж він ніяк не міг бути справжнім садівником, чи не так? — сказала міс Марпл. — Садівники не працюють у понеділок після Трійці. Усі про це знають.
Вона усміхнулась і згорнула своє плетиво.
— Саме цей невеличкий факт і вивів мене на правильний слід, — сказала вона й подивилася через кімнату на Реймонда. — Коли ти станеш домовласником, любий, і матимеш власний сад, то знатимеш про ці невеличкі речі.
Розділ четвертий
КРОВ НА БРУКІВЦІ
— Це може видатися дивним, — сказала Джойс Лампрієр, — але мені не дуже хочеться розповідати вам свою історію. Та пригода трапилася зі мною досить давно — п'ять років тому, якщо сказати точніше, — але відтоді вона переслідує мене в усіх моїх мареннях. Вона ніби складається з двох частин: суто зовнішньої — усміхненої та світлої, і внутрішньої — прихованої й бридкої. І дивна річ, але той ескіз, що його я тоді намалювала, позначений такою самою атмосферою. Коли ви дивитеся на нього вперше, ви бачите перед собою лише грубу замальовку невеличкої та крутої корнуолської вулички, осяяної сонячним світлом. Та коли ви дивитесь на нього довго, щось зловісне заповзає в цю осяйну картину. Я ніколи не намагалася її продати, проте й не дивлюся на неї. Ескіз живе в кутку моєї майстерні, повернутий лицем до стіни.
Те місце має назву Пацюча Нора. Це химерне невеличке корнуольське рибальське село, дуже мальовниче — занадто мальовниче, мабуть. Либонь, воно надміру позначене атмосферою "Старого корнуолського шинку". Там є крамниці, в яких коротко підстрижені дівчата в смокінґах малюють на пергаменті епіграфи й гасла, прикрашаючи їх витонченим орнаментом та мініатюрами. Воно гарне й ексцентричне, але в його ексцентричності відчувається щось ніби боязке та сором'язливе.
— Чи ж я не знаю, — сказав Реймонд Вест із гірким смутком у голосі. — Від любителів екзотики там нема порятунку. Хоч би якими крутими й не були стежки та вулички, що ведуть до мальовничого села, воно не може почувати себе в безпеці.