— Тільки англієць, мілорде, міг зробити таку дивну пропозицію, — відповів маркіз, сміючись. — Дозвольте мені не відкидати і не приймати її — я подумаю. І насамперед, тут потрібна згода моєї дружини.
У цю мить Жюлі знову з'явилася біля рояля. Вона проспівала арію Семіраміди{21} "Son regina, son guerriera!"[2]. Одностайні оплески — але оплески, так би мовити, приглушені, ввічливі оплески Сен-Жерменського передмістя — засвідчили, що слухачі у захваті від неї.
Коли д'Еглемон з дружиною повернулись додому, Жюлі відчула якусь тривожну радість, побачивши, як швидко увінчався успіхом її задум. Збуджений роллю, яку вона розіграла, чоловік вирішив ушанувати її своєю увагою і став упадати коло неї, як упадав би коло актриси. Жюлі видалося забавним, що з нею, доброчесною, заміжньою жінкою, так обходяться; вона спробувала була погратися своєю владою, але в першій же сутичці її природжене смирення змусило її поступитися ще раз, і то була найстрашніша наука з тих, які приготувала для неї доля. Годині о другій чи третій ночі Жюлі сиділа на подружньому ложі, похмура й замислена; миготюча лампа тьмяно освітлювала кімнату; панувала глибока тиша; й ось уже близько години маркіза, змучена каяттям, проливала сльози, гіркоту яких може зрозуміти лише жінка, що потрапила в таке саме становище. Треба було мати душу Жюлі, щоб відчути, як відчувала вона, весь жах обміркованих пестощів, усю огиду холодного поцілунку, щоб осудити відступництво серця, пригніченого болісним усвідомленням своєї продажності. Вона перестала поважати себе, вона проклинала заміжжя, їй хотілося вмерти; і якби не закричала уві сні її донька, вона, можливо б, кинулася з вікна на бруківку. Пан д'Еглемон безтурботно спав, і його не розбудили гарячі сльози, що капали на нього з очей дружини. Назавтра Жюлі знайшла в собі сили прикинутися веселою, навіть щасливою і приховати не тільки свій смуток, а й непереборну огиду. Від того дня вона перестала вважати себе жінкою бездоганною. Хіба не брехала вона собі, хіба не здатна вона прикидатися? Таж незабаром вона, либонь, стане зраджувати чоловіка і з досконалим лицемірством приховувати це від нього! В самому її шлюбі ховалася причина імовірної розбещеності, яка поки що ні в чому не проявилася. І вона вже запитувала себе, навіщо опиратись тому, кого вона любить, коли всупереч велінню серця і голосу природи вона віддалася чоловікові, якого розлюбила? Всі гріхи, а може, навіть злочини починаються з хибних міркувань або надміру егоїзму. Суспільство може існувати лише завдяки особистій самопожертві, якої вимагають закони. Приймати суспільні блага, хіба це не означає приймати на себе і обов'язок підтримувати умови, завдяки яким суспільство існує? І тому люди знедолені, позбавлені шматка хліба і змушені шанувати чужу власність, заслуговують не меншого співчуття, ніж жінки, ображені у своїх бажаннях та в душевній делікатності.
А через кілька днів після цієї сцени, таємниці якої були поховані в подружній спальні д'Еглемонів, Віктор відрекомендував дружині лорда Гренвіля. Жюлі зустріла Артура з холодною ввічливістю, яка робила честь її дару прикидатися. Вона звеліла своєму серцю замовкнути, її погляд був непроникний, голос твердий, і тому їй пощастило лишитися господинею свого майбутнього. Потім, зрозумівши за допомогою цих хитрощів, притаманних жінці, можна сказати, від природи, всю глибину кохання, яке вона вселила, пані д'Еглемон відчула радісну надію на швидке одужання й більше не опиралася наполяганням чоловіка, що умовляв її лікуватись у молодого лікаря. Одначе вона поклала не довірятися лордові Гренвілю доти, аж доки з його слів і поведінки не переконається в його великодушності й умінні страждати мовчки. Вона мала над ним цілковиту владу і вже зловживала нею: адже вона була жінка!
Монконтур — старовинний замок, що стоїть на одній з білих скель, біля підніжжя яких тече Луара, неподалік від того місця, де Жюлі зупинялася 1814 року. В Турені чимало таких невеличких замків — білостінних, гарненьких, з різьбленими башточками, наче сплетеними з фландрських мережив. Це один з тих майже мініатюрних, чепурних замків, що віддзеркалюються у воді разом зі своїми шовковичними гаями, виноградниками, прорубаними в крутосхилі, покрученими дорогами, довгими ажурними балюстрадами, печерами в скелі, завісами з плюща та урвищами. Дахи Монконтура віддзеркалюють яскраве проміння сонця. Багато чого там нагадує про Іспанію, і це надає поетичної неповторності мальовничому краєвиду: золотавий дрок і дзвіночки напоюють повітря п'янкими пахощами, віє лагідний вітерець; земля повсюди мовби всміхається, і повсюди душу огортають солодкі чари, розніжують її, надихають любов'ю, пом'якшують і заколисують. Цей чудовий і лагідний край присипляє горе і розбуджує пристрасті. Ніхто не залишається байдужий під цим чистим небом, перед цими мерехтливими водами. Тут гинуть шанолюбні пориви, і ви поринаєте в тихе блаженство, як сонце щовечора поринає в бездонну блакить і пурпур.
В один із теплих серпневих вечорів 1821 року двоє людей бралися вгору кам'янистими стежками, що звиваються між скель, на яких стоїть замок, і прямували на вершину гори, щоб помилуватися розмаїттям краєвидів, які звідти відкриваються. То були Жюлі й лорд Гренвіль; але Жюлі здавалася зовсім іншою. На щоках у неї пашів свіжий, здоровий рум'янець. Її очі, пожвавлені якимсь могутнім почуттям, сяяли, і їхній вологий блиск нагадував променистий погляд дитини, що завжди світиться невимовним чаром. Вона радісно всміхалася, вона була щаслива, вона збагнула суть і зміст життя. З того, як ступали її ніжки, було видно, що ніяка недуга більше не зв'язує її рухів, не затьмарює її погляду, не впливає на слова й жести. Під білою шовковою парасолькою, що захищала її від гарячих сонячних променів, вона скидалася на юну наречену під фатою, на цнотливу дівчину, готову віддатися коханню. Артур ставився до неї з ніжною турботливістю, він вів її, як ведуть малу дівчинку, обирав для неї якнайзручнішу дорогу, стежив, щоб вона не спіткнулася об камінь, показував на краєвиди, які відкривалися в просвітах між скелями, підводив її до тієї або тієї квітки; його поведінкою керувала доброта, чуйність, глибоке розуміння того, чого треба цій жінці для повного щастя, і ці порухи душі, здавалося, були притаманні йому так само, а може, навіть більше, ніж ті, які визначали його власне життя. Хвора й лікар ступали в ногу, анітрохи цьому не дивуючись, бо так повелося від того дня, коли вони вперше пішли удвох. Вони скорялися одній волі, зупинялися, піддаючись одним і тим самим чуттям, їхні погляди, їхні слова виражали думки, що спільно виникали у них обох. По стежці, яка в'юнилась між виноградниками, вони дійшли до вершини, і їм захотілося посидіти й відпочити на одному з довгих білих каменів, що їх добувають у місцевих каменоломнях; але перш ніж сісти, Жюлі якийсь час милувалася краєвидом.