Графиня де Серізі належала до тих жінок, які вдають, ніби в Парижі їм підвладні і мода, і світське товариство. Вона проголошувала вироки, які вважалися законом у тому колі, де вона панувала і була певна, що їх приймають повсюди; вона претендувала на витончену дотепність; вона уявляла себе непогрішним суддею. Літературу, політику, чоловіків, жінок — усе це пані де Серізі або категорично осуджувала, або незаперечно схвалювала, причому думка інших, здавалося, її не обходила, її дім у всьому являв взірець вишуканого смаку. У вітальнях, де було безліч елегантних і вродливих жінок, Жюлі здобула перемогу над графинею. Вона була дотепна, жвава, весела, і навколо неї зібралися найвишуканіші кавалери, запрошені на ту вечірку. На превелику прикрість жінкам, вбрання Жюлі було бездоганне, і всі заздрили тому, як личить їй сукня і як добре облягає її корсаж, приписуючи це винахідливості якоїсь невідомої швачки, бо світські дами воліють вірити в майстерність кравця, ніж у жіночі принади суперниці. Коли Жюлі підвелась і пішла до фортепіано, щоб проспівати арію Дездемони, з усіх віталень збіглися чоловіки, які прагнули почути цей знаменитий голос, що так довго мовчав. Запала глибока тиша. Побачивши, скільки людей з'юрмилися в дверях, і побачивши спрямовані на себе погляди, Жюлі відчула глибоке хвилювання. Вона знайшла очима чоловіка, кокетливо подивилась на нього і задоволено відзначила, що її успіх надзвичайно лестить його самолюбству. Щаслива зі свого тріумфу, вона зачарувала слухачів першою частиною арії "Al pie d'un salice"[1]. Ніколи ні Малібран{19}, ні Паста{20} не співали з таким почуттям і з такою віртуозністю виконання. Але, дійшовши до репризи, Жюлі окинула поглядом слухачів і побачила Артура, який не відводив від неї погляду. Вона здригнулась, і голос зрадив її. Пані де Серізі підхопилася з місця й підбігла до маркізи д'Еглемон.
— Що з вами, моя люба? О бідолашка, їй так погано! Я аж затремтіла, побачивши, як вона береться за те, що їй надсилу.
Арія урвалася. Жюлі, вибита з рівноваги, не знаходила в собі мужності співати далі й вислуховувала співчутливі слова підступної суперниці. Дами зашепотілися; обговоривши цю подію, вони здогадалися, що між маркізою д'Еглемон і пані де Серізі розпочалась боротьба і не щадили їх обох у своєму лихослів'ї. Дивні передчуття, які так часто хвилювали Жюлі, раптом справдилися. Коли вона думала про Артура, їй було приємно вірити, що цей незнайомець із таким лагідним, таким добрим обличчям, звичайно, лишився вірний своєму першому коханню. Іноді їй лестила думка про те, що вона — об'єкт прекрасної пристрасті, чистої і щирої пристрасті чоловіка молодого, чиї помисли до останку належать коханій, кожна хвилина якого присвячена їй, чоловіка, що не кривить душею, червоніє від того ж таки, від чого червоніє жінка, думає, як і жінка, не зраджує її і довіряється їй, не прагнучи ні успіху, ні слави, ні багатства. Всіма цими рисами вона наділяла у своїх мріях Артура — заради примхи, заради розваги. І раптом вона побачила, — принаймні їй так здалося, — що мрія її здійснилася. На майже жіночому обличчі молодого англійця відбивалися ті самі глибокі роздуми, лагідний смуток, болісне смирення, жертвою яких була і сама Жюлі. Вона впізнала себе в ньому. Журба і смуток — найкрасномовніші тлумачі кохання, і ці почуття передаються вмить від одного страдника до другого. У страдників напрочуд розвинений внутрішній зір, вони однаково сприймають світ і читають думки одне одного. Спізнавши глибоке потрясіння, маркіза вгадала, які небезпеки чатують на неї в майбутньому. Вона була рада, що може приховати свою стурбованість, пославшись на звичне нездужання, й дозволяла пані де Серізі розсипатися в красномовних і нещирих виявах співчуття. Те, що Жюлі не доспівала арії, стало подією, яку гості сприйняли по-різному. Одні мало не оплакували Жюлі, шкодуючи, що така винятково обдарована жінка втрачена для світу; інші намагалися вгадати причину її страждань та її усамітнення.
— От бачиш, друже Ронкероль, — казав маркіз д'Еглемон братові пані де Серізі, ти позаздрив моєму щастю, коли побачив пані д'Еглемон, і дорікнув мені, що я її зраджую. Навряд чи моя доля видалася б тобі завидною, коли б ти прожив, як я, років зо два біля вродливої жінки і не зважувався навіть руку їй поцілувати, боячись, що вона зламається. Ніколи не захоплюйся цими коштовними дрібничками, які годяться лише на те, щоб їх покласти під скло; вони надто ламкі, надто дорогі, й доводиться берегти їх. Чи виїдеш ти у дощ або в сніг на своєму чудовому коні, над яким ти, кажуть, тремтиш? Отакі в мене справи. Я, звичайно, не сумніваюсь у доброчесності дружини, але мій шлюб — предмет розкоші, і ти помиляєшся, думаючи, що я одружений. Отож мою невірність можна виправдати. Хотів би я знати, як повелися б ви на моєму місці, панове насмішники? Не кожен чоловік був би такий обережний зі своєю дружиною. Я певен, — додав він, стишуючи голос, — що пані д'Еглемон нічого не підозрює. І мені, звичайно, нема чого нарікати на долю, я вельми задоволений… Хоча дуже прикро для чоловіка чуйного бачити, як підточує хвороба бідолашне створіння, до якого ти почуваєш щиру прихильність…
— Ти й справді, мабуть, аж надто чуйний, якщо так рідко буваєш удома, — сказав де Ронкероль.
Цей дружній жарт викликав веселий сміх. Тільки Артур лишився холодний і незворушний, адже серйозність для джентльмена — головна риса характеру. Недомовки маркіза, мабуть, уселили якісь надії молодому англійцеві, отож він нетерпляче став шукати нагоду поговорити з паном д'Еглемоном віч-на-віч, і така нагода незабаром виникла.
— Пане, я з превеликим жалем бачу, наскільки підірване здоров'я вашої дружини і якби ви знали, що без належного догляду вона приречена на тяжку смерть, думаю, ви не стали б жартувати з її недуги. Я взяв на себе сміливість сказати вам це, бо впевнений, що я можу врятувати пані д'Еглемон і повернути її до життя і щастя. Здається мало імовірним, що людина мого кола — лікар, але доля захотіла, щоб я вивчив медицину. До того ж я мучуся з нудьги, — сказав він, прикидаючись у інтересах свого задуму холодним егоїстом, — і мені байдуже, чи я згаю час на допомогу змученому створінню, чи на вдоволення власних фантазій. Одужують після таких хвороб рідко, бо лікування вимагає багато турбот, часу й терпіння, а головне треба бути багатим, мандрувати, і пильно дотримуватися приписів лікаря — вони щодня змінюються, але нічого неприємного в них нема. Ми з вами обидва джентльмени, — сказав він, надаючи слову "джентльмен" усієї його англійської значущості, — і ми зможемо порозумітися. Якщо ви пристанете на мою пропозицію, ви щохвилини будете суддею моєї поведінки, запевняю вас у цьому. Я нічого не робитиму, не порадившись із вами, без вашого нагляду, і я обіцяю вам повний успіх, якщо ви дотримуватиметеся моїх порад. І якщо погодитеся довгий час не бути чоловіком пані д'Еглемон, — прошепотів він йому на вухо.